Читати книгу - "Казки на ніч"

Бокові дверцята в салон відчинилися, і звідти вискочив чоловік у балаклаві. Удвох з Віталіком вони підхопили з землі затриманого і закинули в салон. Дверцята зачинилися, і бус понісся від аеропорту в бік Києва.

Маленький чиновник

Є такий типаж людини — маленький чиновник. Ареал обітанія цього мікроба — кабінет начальника нижчого рівня.

Основні атрибути кабінету: дорогий або просто вичурний стіл із важкими прес-папьє та настільними причандалами для паперів, скріпок та ручок. За спиною в такого начальника або ж на боковій тумбі з телефонами завжди портрет діючого гаранта. На стіні — купа грамот і подяк за допомогу або участь від різних міністерств і відомств. Він має дорогі візитки із текстом золотом і обов’язково з прапором та гербом над текстом.

Він завжди в костюмі, бо завжди готовий, якщо згори викличуть. У крайньому разі, коли зовсім по погоді, може ходити в сорочці, однак завжди з краваткою. У нього обов’язково є водій і службова машина, яка допомогає йому швидше пересуватися в просторі для служіння народу.

У маленького чиновника наїдена пичка, рожеві гладко бриті щічки й зачіска-полубокс або споріднені варіації. Він, як мінімум, має сина і дружину, від яких раз на тиждень тікає у справах до молодої сотрудніци срєднєго звєна.

Маленький чиновник має обнесений чималим парканом будинок з башточками або колонами, який «сам спланував, оціми ручками», бо «знаєте, квартири не люблю, тягне до землі, до простору». Він дуже любить посиденьки з такими самими чиновниками, а ще більше любить бути в компанії вищих за рангом. Любить віскі, і бажано вісімнадцятирічний, бо хто ж його не любить? На його сторінці в соцмережах купа фоток, де він ручкається із сильними міра сєго, а також цитати слів, нєподвласних врємєні.

Не так давно, десь два роки тому, чиновник сильно злякався або, як казали в його дитинстві, пересрав. Він видалив фотки з вєлікімі з соцмереж, переписав будинок на тещу, послав під три чорти полюбовницю і припинив гулянки з друзями. Щодня він чекав, що паркан навколо його будинку знесуть, а його витягнуть, всадовлять в сміттєвий бак і відіпруть просто під СІЗО. Чиновник-мікроб завмер.

Однак нічого не сталося. Через деякий час усе стихло. Він спочатку витягнув голову, яку сховав у плечі, потім випростав спину, а потім і відпустив на волю втягнуте пузико. Повісив у кабінеті фото нового гаранта і купив вишиванку. Завів нову полюбовницю і запостив нові фотки з новими лідерами. Лише іноді вночі його підкидає, бо переляканий мозок знов і знов повертає його в час, коли було насправді страшно і здавалося, що таки доведеться платити за рахунками.

Вечір удома

— Тату, намалюй танк!

Малий Макс відірвався від стола, узяв олівець з аркушем і підійшов до Толіка.

— Та які питання? Зараз зроблю.

Він торкнувся губами плеча дружини, що задрімала поруч з ним на дивані, випростав руку й, обережно перелізши через неї, потягнувся до малого.

— Йди сюди!

Макс прожогом кинувся до батька, той підхопив його на руки і знову повернувся до стола.

— Так, шо в нас тут? — Він всадовив сина на коліна і поклав на стіл аркуш. — Танк, значить?

— Танк, танк, — засміявся малий.

У свої чотири він дуже любив розмальовки, а от малювати самотужки виходило не дуже.

— А який тобі танк намалювать?

— Який? — Хлопчик замислився. — Давай руський!

Толік швидко накидав контур танка зі звернутою баштою і погнутим дулом.

— Давай, малюй дим згори.

Макс, висолопивши язика, почав малювати дим над танком.

— А хто його підбив?

— Та ж ось у кущах наші з РПГ! — Толік намалював з іншого боку кущі.

— А, тоді правильно! А вертоліт намалюєш?

— Звісно! А вертоліт чий?

— Вертоліт наш! Шоб він прикривав наших бійців згори.

Толік однією рукою малював контур «пташки», а іншою куйовдив білявий чубчик сина.

— Прапор сам намалюєш?

— Ага! — Малий схопив олівці й почав наводити на борту гелікоптера жовто-блакитний стяг.

Він сопів, крехтів, час від часу слинив олівця. Толік дивився на його рухи і посміхався лише кутиками губ.

— Шо ви там, мужики, робите? — долетів сонний голос дружини з дивана.

— Тато вертоліт намалював і танк! — Макс зістрибнув з колін, схопив аркуш і підбіг до матері. — Дивися, як гарно!

— Так, гарно. — Дружина кинула сумний погляд над головою сина в бік Толіка. — А шо, крім зброї, нічого намалювати?

— А я тут будинки домалюю і дерева, — залопотів малий. — Я вмію, я зараз!

Він підбіг до столу, Толік поступився йому стільцем і повернувся на диван до дружини.

— Ну, шо вдієш? Війна в країні. Тільки про це й мови. Шо ж він малюватиме?

Дружина витерла тильною стороною долоні сльозу, що раптово з’явилася в кутику ока.

— Та я розумію. Головою розумію, а серцем прийняти не можу. У тебе о котрій потяг?

— Та ще купа часу. О п’ятій ранку. — Толік посміхнувся. — У нас з тобою ще купа часу. Вкладемо Макса, і я весь твій.

Запала тиша. Деякий час було чутно лише цокотіння годинника в коридорі та шурхіт олівця по паперу.

— Толь, ти обережніше там.

— Ну, звісно, ну чого ти? Я ж уже з досвідом.

— Та, досвід то таке. Кажуть, що найбільше гинуть або новачки, або досвідчені.

— Ну, не в моєму випадку. Тим більше, я он малюнок Максів заберу, де мене згори пацани прикривають.

Він поцілував дружину, провів долонею по волоссі.

— Усе, Макс, закінчуй малювати, пішли спать. Я тобі шось цікаве розкажу.

— Про війну, тату?

— Ну… — Толік посміхнувся дружині. — Якщо мама сваритися не буде, то трохи й про війну.

Підручник

Небо на сході світлішало. Ще кілька годин, і ніч остаточно відступить, даючи дорогу новому дню. Осінь. Вогко. Туман. Із сірого низького неба зрідка зриваються краплинки.

— Шо, Толь, знов читаєш?

Павло, пригнувшись, перебіг лисіючу осінню посадку і вскочив у невеличкий окоп, а швидше ямку з відвалом-насипом і натягненим згори шматком целофану.

— Ага. — Той посміхнувся, вимкнув телефон, у якому щось розглядав, і витягнув уперед стиснутий кулак для привітання.

Павло стукнув кулаком об кулак і звалився поруч.

— Ти ж змінився дві години тому, чого не спиш?

— Та, не схотів пацанів у бліндажі будить. Схід сонця зустрічаю. Лежу, кайфую.

Павло дістав пачку цигарок. Доки витягав одну — зламав. Матюкнувся, відкинув. Дістав іншу.

— Шо читаєш? — Закурив і пустив цівку диму вгору під целофан.

— Не повіриш! «Історію України» Субтельного. Закачав оце, як був на ротації.

— Дай глянуть.

Толік увімкнув смартфон і простягнув його товаришу. Кілька хвилин той курив, гортав сторінки і щось