Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

забита поламаними пластмасовими іграшками. А поверх усього — маленький глиняний будинок, розфарбований, наче малою дитиною, у червоний, зелений і жовтий.

Частина друга

Що за світ, що за світ

9

Це був красивий, жовто-зелений ранок у липні 1959 року, у цей день Еббі Далтон стояла біля вікна в очікуванні свого кавалера. Вона хотіла вибігти з дому ще до того, як він засигналить. У її матері було правило: хлопець спочатку має подзвонити у двері, зайти до будинку і поспілкуватися з батьками, перш ніж піти з Еббі на побачення. Але спробуйте сказати про це Дейну Квіну! Він не любив усі ці ввічливі балачки.

Якщо мати потім скаржитиметься, Еббі здивовано скаже: «О, він дзвонив, хіба ти не чула?». Звісно, мати не дуже їй повірить, але, може, принаймні, зробить вигляд, що повірила.

Еббі була одягнена за новою модою, яку вона привезла навесні з коледжу — напівпрозора спідниця у квіточках, чорне в’язане трико та чорні панчохи, попри теплу погоду. Вона сподівалася, що у цих панчохах буде схожою на бітника. Це була її єдина пара, і вона знала, що коли зніме їх у кінці дня, то побачить жахливі чорні плями на ногах, де вона зафарбувала дірки чорним фломастером. Її довге світле волосся уже встигло вигоріти на сонці, очі вона підвела чорним олівцем для брів Maybelline, а губи не нафарбувала, і мати сказала, що на обличчі наче чогось не вистачає. Дейн ніколи не робив їй компліментів — і нічого страшного, Еббі розуміла таку поведінку — але іноді, коли вона сідала у машину, його погляд затримувався на ній трохи довше. Можливо, так буде і сьогодні. Вона дуже ретельно готувалася до побачення: довго розчісувала волосся, щоб воно було рівним, і капнула на зап’ястя екстракт ванілі. Їй ще подобалися екстракт мигдалю, трояндова вода чи олія лимона, але сьогодні, вирішила вона, буде ванільний день.

Еббі почула, як мати йде коридором нагорі, і обернулася, але кроки зупинилися, мати сказала щось батькові. Він голився у ванній кімнаті з відчиненими дверима; була неділя, і він прокинувся пізніше.

— Ти не забув… — питала щось у нього мати.

Еббі заспокоїлася і знову виглянула у вікно. Вінсенти — їхні сусіди — сідали у свій Chevy. Добре, що вони їдуть, місіс Вінсент така, що неодмінно спитала б потім у матері: «А що це за хлопець приїжджав до Еббі? Вона аж вискочила до нього з будинку. Сучасна молодь така… зовсім без формальностей, правда?».

Еббі лише сказала матері, що поїде з Дейном допомагати Меррік Вітшенк готуватися до весілля. Вона це описала як просто дружню зустріч, а не побачення. Хоча насправді це було побачення, як вона потай вважала. Їхні з Дейном стосунки була на тій ранній стадії, коли вона, їдучи з ним у буденних справах і просто ходячи за ним, як цуценя, усе одно вважала себе обраною. До цього Дейн і мама Еббі бачилися лише двічі, обидва рази невдало. Матері Еббі могла не сподобатися людина без особливих на те причин. Вона нічого не казала, але Еббі це відчувала.

Машина Вінсентів від’їхала, і її місце відразу зайняла інша. У цьому районі було мало місць для паркування, майже ні у кого не було гаражу. У Далтонів він був, але у ньому батько тримав господарський магазин. Тож Дейну для того, щоб зайти за нею, потрібно було припаркуватися хтозна-де і пройти пішки до будинку. Посигналити значно простіше.

— … Запитувала тебе сотню разів, а не один-єдиний, — чувся голос матері. Батько щось буркотів у відповідь.

— Вибач, люба, — чи, може, — я ж сказав, що зроблю…

Кіт Еббі спустився сходами вниз, стрибнув у крісло поряд з Еббі, скрутився калачиком і обурено фиркнув, наче на щось образився.

Щось у кімнаті — чи то її невеликий розмір, чи те, що у ній забагато меблів, чи тьмяне освітлення порівняно із сонячною вулицею — щось пригнічувало Еббі, і їй раптом захотілося якнайшвидше піти з дому. Ні, Еббі любила свій дім і сім’ю і з нетерпінням чекала завершення навчального року, аби приїхати сюди, де її любили і хвалили. Але все літо вона не могла висидіти вдома. Батько розповідав старі жарти і сам реготав голосніше за всіх: «га-га!» — з широко розкритим ротом. Мати постійно наспівувала якісь пісні, лише пару нот, решта мелодії, мабуть, грала у голові. Вона завжди так робила? Було б веселіше, якби брат Еббі був тут, але він був у Пенсильванії, працював рятувальником у таборі бойскаутів.

О, Дейн приїхав! Його двокольоровий «б’юік», синьо-білий, пригальмував біля знаку «Стоп» на розі, уже звідти було чути його радіо. Вона швидко схопила сумку, штовхнула передні двері і стрімголов вибігла на вулицю. Коли він під’їхав до будинку, Еббі була вже майже біля нього, тож сигналити не було необхідності.

Його рука стирчала з вікна — засмагла, мускулиста, із золотистими волосинками. Вона знала, що він дивився на неї, але виразу обличчя не було видно, між ними проїжджали машини. Раптово тут зібралося багато машин, наче приїзд Дейна оживив увесь квартал. Еббі почекала, поки один водій об’їде його авто, і швидко перебігла через дорогу, чим змусила іншого водія різко загальмувати і посигналити. Вона підійшла до передніх дверцят поруч із водієм і швидко сіла. У салоні звучала пісня «Johnny B. Goode» Чака Беррі. Еббі поставила сумочку на сидіння між ними і повернулася до Дейна. Той викинув недопалок у вікно і сказав:

— Ну привіт.

— Привіт.

Минулого вечора вони одне з одного очей не зводили, але сьогодні, мабуть, вирішили розігрувати байдужість. Дейн увімкнув першу передачу і машина знову поїхала, ліва рука все ще стирчала з вікна, права впевнено лежала на кермі.

— Схоже, ти ще не прокинувся, — сказала йому Еббі.

Насправді він завжди мав такий вигляд. Очі постійно примружені, навіть не видно, якого вони кольору, довге світле волосся закривало майже все обличчя.

— Краще б я спав, — відповів Дейн, — менше всього на світі я хотів би прокинутися у неділю від будильника.

— Дуже мило з твого боку, що ти на це погодився.

— Не так і мило, просто мені потрібні гроші, — сказав він.

— То вони тобі платять?

— А ти думаєш, я прокинувся так рано за покликом серця?

Насправді хлопець просто хотів мати брутальний вигляд. Вони з Редом давно дружили, й Еббі знала, що Дейну приємно йому допомогти. Хоча про гроші це була правда ― кілька тижнів тому його звільнили з роботи. Хоча сім’я у Дейна багата, принаймні, багатша, ніж у Еббі, останнім часом він водив її у недорогі місця. Вони їли гамбургери у місцях, де подають їжу в автомобілі, або дивилися кіно у друзів, точніше у друзів їхніх батьків. Дейну подобалося все, але особливо — вестерни або низькоякісні фільми жахів, з яких він сміявся. Еббі не любила так проводити час, адже у кіно не поговориш. Може, запропонувати самій за себе заплатити? Але ті гроші, які вона заробляла, були її надбавкою до стипендії, та й