Читати книгу - "Світован. Штудії під небесним шатром"

чоловіка, якого люди називали Вічником, а сам він себе — Світованом. Котрий прихильно протяв і мені шпарину в свій дивовижний світ.

Сонце пронизувало рідколісся, грало ламаними променями на камінні в глибині води. В тому водосвітінні воно ряхтіло зеленкуватим малахітом. Я згадав його слова, в які раніше не надто вдумувався: «Учитель, як камінь, залишається на дні потоку, а учні йдуть далі». Тепер їх прихований зміст відкрився мені й прорвався несподіваними сльозами.

(Минуть роки, і з'явиться гостра потреба дізнатися про нього більше. І розповісти про це. І я зайду до бібліотеки, де він колись доглядав приміщення і двір. Молоді бібліотекарки не пам'ятали його. Повели мене в книгосховище. Там, між темних полиць, сиділа бабуся в костюмчику з облізлим лисячим коміром. І сама як лисичка з давньої книжки казок.

«Аякже, пам'ятаю його, — проспівала тоненьким голосом. — Такі не забуваються. Без таких, яка казав поет, заглохла б нива життя… Він мені ногу вилікував, доти я з паличкою ходила. Ще він тут каміння збирав. А ми, дурні, сміялися…»

«Яке каміння?»

«О, то ціла історія. Над головним нашим корпусом, ще до реконструкції, здіймалася невеличка шпильчаста вежа. Дуже симпатична. Крихітні віконця були з кольорового скла — синього, зеленого, жовтого. І за якусь ніч дітворня порозбивала їх. Майже всі. Вежа осліпла, чорніла порожніми очницями… Не знаю де, та Андрій-бачі (його так називали — дядько по-угорськи) дістав десь кольорові скелця і відновив вітраж. Але тої ж ночі скло знову порозбивали. Він ще раз поміняв його. А біда та сама. Сторож не міг привартувати, хто і коли це робив. І от ми йдемо зранку на роботу, а наш Андрій-бачі збирає по двору каміння. Складає у наплічний кіш і носить на пустирище. Ми тихо хихонимо, а він збирає. За два дні визбирав усі камінці у дворі. І засклив віконця наново. Та їх розбили знову. Не всі, правда, може, каміння їм не вистачило. А старий, бачимо, на вулиці вже збирає. Люди йдуть тротуаром, він вибачається і збирає. Спокійний такий, з ясними очима, навіть веселий. Вулиця довга — роботи ого-го… Якось дивлюся з вікна — дітваки коло нього. Він їм щось розказує, вони роти пороззявляли. А далі — помагають йому. Засклив він вежу вчетверте, ще й рожевого скла додав. Стояли з хлопцями у дворі, він показував на шпиль, щось толкував їм. Два дні минули тихо-мирно… Чую гук у дворі. Визирнула з вікна — дітвора: «Де Андрій-бачі?» — «А вам його нащо?» — «Коли каміня будемо ще збирати? На вулиці Млиновій його повно». Бачу, старий виходить до них. З кошем. Почали сміття збирати. Перше — у дворі, а тоді й на вулицю перейшли. Правда, ніхто вже з нього не сміявся… Чомусь мені це не забулося. Наша завідувачка тоді питала, як з ним розрахуватися. Відмахувався. Ви, каже, якщо можна, дайте мені ті книги, що списали в макулатуру. І забрав цілий возик… А ви його знали?», — жваво поцікавилася бабуся-лисичка.

«Знав і не знав, — відповів я. — Вагу подарунків долі починаєш відчувати, коли самому доводиться збирати каміння».)

…Це було згодом. А тоді я продирався через хащу, яка дедалі густішала, набирала хмурості. Йшов наосліп. Гілки хльостали мене навідліг, терня дерло руки й лице. Сльози обпікали рани на щоках. Збоку дрижала жилка ріки, вела мене напутньою дорогою, «путею», як сказав би Світован. І тихо звучали в здриганнях розповненого серця інші його слова:

«Ми любимо вигороджувати себе, мовляв, час такий… Час погідний завжди. Час для нас, а не ми для часу. Час тече однаково. Се ми пливемо коли за течією, коли проти течії…

Ми створені для того, аби вічно прагнути Неба, бо воно відкривається нашому погляду, як усе инше. Все в нашому трибі має свій сенс. Все тримається берегів любові і тече, як ріка. Вона просто тече своїм річищем.

Доки ходитиме місяць у небі».

Мукачево — Косино — Анталія