Читати книгу - "Інтернат"

когось із місцевих, попросити, аби довезли, але місцевих просто немає, посьолок ніби вимер, а вони ось лишились, виходять із нього останніми. Йдуть довгою порожньою вулицею, місять мокрим взуттям кашу зі снігу, бруду та піску, минають темним потоком чужі подвір’я.

За останнім парканом починається степ. Сніг аж синій від вологи, з чорними підталинами на узвишшях, із ледь видимою колючою лісосмугою на обрії. При дорозі, по черево в заметі, стоїть стара швидка. Двері з боку водія, вирвані з м’ясом, валяються поруч, у снігу. Задні двері стримлять догори, всередині порожньо, лежать брудні ганчірки, камуфляжна куртка, запаска. Натовп минає, налякано оглядаючи покинуте авто. Деякі жінки хрестяться. Можна навіть подумати, що хрестяться вони на червоний хрест швидкої. Паша йде, поклавши руку на плече малого. Малому, певно, важко, але руки не прибирає: так тепліше. Добре було б йому ноги просушити, думає Паша стурбовано, шкарпетки поміняти. Бо не дійде, доведеться на собі тягнути. Те, що легко не буде, він розуміє відразу. Вже за посьолком дорога йде під гору. Спочатку всі сунуть бадьоро, намагаються випередити один одного чи бодай не збавляти темпу, проте вже за пару кілометрів, серед поля, жінки зупиняються, сідають при дорозі на власні клунки, відпочивають, переводять подих. Намагаються зігрітись під дощем — дрібним, невидимим, але невпинним. Одна з жінок — у хустці, під якою не видно обличчя, в жовтому пальті й високих гумаках — сидить на перевернутому відрі, опустила голову, дивиться під ноги, не рухається. Паша не витримує, підходить, хоче допомогти. Жінка рвучко підіймає до нього обличчя — виразки на шкірі, криваві потріскані губи. Паша робить крок назад, мимоволі відводить погляд. Потім усе ж таки набирається духу:

— Все нормально? — питає. — Допомогти?

Жінка дивиться на нього, нічого не розуміючи. І нічого не відповідаючи, ясна річ. Паша стоїть над нею, згорбившись і намагаючись не дивитись їй в очі. Малий боязко визирає йому з-за спини.

— Допомогти вам? — знову питає Паша.

Жінка заперечливо викидає вперед долоню. Долоня в неї теж у виразках. Паша бере малого за плече, тягне вперед.

— Да чим ти їй поможеш? — роздратовано говорить йому хтось у спину.

Паша озирається — якийсь школяр, років п’ятнадцяти, але невисокий, від Пашиного малого всього на голову вищий, чорна шапочка з «адідасом», весняна куртка зовсім не тримає тепла, мокрі кросівки, якими він провалюється в снігову кашу, вимерзлий наскрізь, ховає руки в кишені, тягне на спині старий, вигорілий від сонця туристичний рюкзак. Дивиться на Пашу з викликом, шморгає носом, звідки взявся тут — незрозуміло.

— Ти шо, знаєш її? — питає Паша.

— Шо її знати? — дивується малий. — Вона тут живе, її тут усі знають.

— Тут — це де? — не розуміє Паша. — В посьолку?

— Ну, — підтверджує школяр.

— Шо в неї зі шкірою?

— Я їбу? — чесно відповідає школяр. — Хвора вона, не підходь до неї краще.

— Так а шо вона тікає? — далі не розуміє Паша. — Якшо вона тут живе.

— Всі тікають — і вона тікає, — пояснює школяр. — Я ж кажу, хвора. Не підходь до неї, — нагадує.

Накидає на голову капюшон, обганяє Пашу з малим, стрибаючи калюжами, біжить уперед.

+

Дорога опадає вниз, у долину. Снігу довкола стає більше, узбіччям росте очерет. Гострі стебла мертво показують напрямок вітру. Жінки все частіше зупиняються, замотують дітей у хустки, накидають їм на плечі свій одяг, ідуть усе повільніше, сваряться між собою все тихіше: бовтання в сніговому місиві забирає багато сил, ліпше помовчати. Довго опускаються в долину, потім піднімаються вгору, на пагорб. А коли виходять, бачать, що вбік від шосейки тягнеться протоптана свіжа стежка. А там, праворуч, метрів за двісті, темніє кілька будівель, невеликий хутір. Тополі довкола будинків, сараї — чиєсь господарство. Від дороги туди суне низка подорожніх. А інша низка суне назад — від будівель, на трасу. Підходять і дивляться якось порожньо й налякано, мовби шкодують, що були там, що ходили туди.

— Шо там? — питає Паша жіночок, які саме вибираються зі снігів на шосейку.

Одна відразу ж опускає голову, відвертається й іде собі, ніби не чує. Інша наштовхується на Пашу, мусить його обійти, тож на мить зашпортується у власній шубі, підбирає руками її поли, вибирається на асфальт, а за цей час устигає сказати:

— Там погрітися можна, вогонь розвели.

Але на Пашу теж не дивиться, поспішає за подружкою. Хто такі? — думає Паша. Без речей, без торб. Куди йдуть?

— Погріємось? — повертається до малого.

Малий мовчки киває: давай уже, пішли, шо стоїш.

+

Йдуть вузькою стежкою, сніг довкола просто на їхніх очах береться мокрою кіркою, зі стежки сходити не хочеться: сніг тут достатньо глибокий. Що ближче підходять, то незрозуміліше стає: великий дім із шиферним покриттям, яблуневі дерева під вікнами, господарські приміщення, невисокий паркан. Подвір’ям снують люди, незрозуміло, що там діється. Звідкись із двору виходить чоловік, один із тих, що рушили з посьолка першими, підходить до паркану, валить його ногою. Підхоплює виламані дошки, тягне назад, до будинку. Подвір’ям розкидано цеглу й шифер, з-під снігу визирають рештки розбитої канапи.

— Шо тут було? — питає сам себе Паша.

Малий не знає, що відповісти. Завертають за ріг будинку. Схоже на театральну сцену, з якої прибрали барвисті лаштунки, тож можна тепер насолоджуватись голими цегляними стінами й незадоволеним технічним персоналом, що блукає, не знаючи, чим себе зайняти. Стіни немає зовсім: схоже, пряме влучання. Будинок розламаний навпіл, меблі вивернуто назовні, мов кишки після ножового поранення. Дім великий, проте бідний, усередині майже нічого не лишилося: посуд, повний снігу, биті тарілки, перемащені соусом штори, втоптані в мокру долівку, гострі уламки цегли, газети, ганчір’я. І купа замерзлого люду всередині. Сидять при грубі, топлять парканом, гріються. Схоже, давно тут усе перекопали, навіть потягнути немає чого: ні харчів, ні коштовностей. Господарі, мабуть, і не знають, скільки в них тепер стін, сподіваються, мабуть, переживають, чи ніхто замки не збив. Ну ось, замків ніхто не збивав, просто стіни немає. Ну й веранди заразом. І вхідних дверей. Паша пробирається всередину, під дірявий дах. Дощу всередині майже немає, а біля груби ще й тепло. Щоправда, проштовхатися сюди не так просто: чоловіки в чорних куртках зайняли стратегічні позиції, самі за всім доглядають, самі визначають, кого підпускати до родинного вогнища, кого гнати під дощ. На Пашу дивляться, як на ворога: мовляв, що за кадр, звідки такий — в окулярах, з бородою? Моментально відчувають конкурента. Жінки, які разом із Пашею приїхали від вокзалу, відводять очі, ніби вперше бачать Пашу з малим.