Читати книгу - "Інтернат"

Паша натомість не надто соромиться, переступає через чиїсь клунки, підходить до вогню, легко штовхає долонею одного з чоловіків:

— Пусти малого, — каже.

Чоловік дивиться на Пашу з викликом і відразою, проте й відрази як такої не стає, і виклик виходить якийсь непереконливий, і відповісти він Паші нічого не може, тому лише дивиться й мовчить.

— Давай-давай, — строго додає Паша. Додає достатньо твердо, аби чоловік далі не мовчав, але й доволі миролюбно: не вистачало ще влаштувати мордобій тут, на руїнах.

— Ну, давай, — цідить чоловік і хоче ще щось сказати, але Паша його вже не слухає.

— Сідай, — кидає малому. Той підходить, сідає на складену купою цеглу, простягає до вогню замерзлі долоні.

— Взуття скидай, — радить йому Паша. — Шкарпетки сухі вдягни.

Малий не сперечається: скидає кросівки, стягує шкарпетки, риється в наплічнику — шукає сухі. Паша відходить убік, аби не нервувати серйозних чоловіків у чорних куртках. Знаходить розбитий стілець без однієї ніжки, ставить його під стінку, якось примощується. Чоловіки, побачивши, що Паша відійшов і ні на що більше не претендує, заспокоюються, малого не чіпають. Як пси, одне слово: відігнали загрозу, розслабились. Жінки до них не підходять, бояться, сидять віддалік, ловлять тепло.

— Так а куда йти? — питає один, темноликий, жовто-зубий, в облізлій шапці, на бобра схожий. — Далеко ти дійдеш? — питає він невідомо кого.

— Перейдемо фронт, до станції доберемось, — відповідає йому інший — невисокого зросту, з мишачими очима, тонким голосом.

— Ну а толку? — запитує його бобер. — Станцію теж візьмуть не сьогодні-завтра. Ти думаєш, вони тормознуть? — показує він пальцем у стелю. — Гнатимуть тих, — показує пальцем у бік Паші, — до Дніпра. Так шо куда йти?

— Ти сам куда йдеш? — питає його той, інший, тонким голосом.

— Да мені до мотелю дійти, — говорить жовтозубий. — У мене донька там. Офіціантом працює. У неї пересиджу. У неї там кімната своя.

— Мотель? — перепитують його. — На виїзді?

— На виїзді, на виїзді, — задоволено підтверджує жовтозубий. — Там можна хоч до літа сидіти. Мотель ніхто бомбити не буде. Там і власник нормальний, я його знаю.

— Доньку як звати? — питає раптом Паша голосно.

Компанія завмирає, всі повертаються до Паші.

— Анна? — так само голосно питає Паша.

— Шо? — витискає із себе жовтозубий.

— Доньку, питаю, як звати? — повторює Паша чітко. — Анна?

Жовтозубий якось знічується, повертається до своїх, посміхається якось невпевнено, ніби перепрошуючи в них за щось. Скажімо, за те, що так підставився. Далі хапливо лізе кишенями, дістає старий мобільник, брудний і затяганий, схожий більше на щітку для взуття, аніж на телефон, натискає якусь кнопку, так само хапливо вибігає надвір, зникає за рогом. Друзі його сидять, мовчать пригнічено, дивляться на вогонь, не знають, як бути. Потому один підводиться, виходить у дощ, зникає. За ним наступний. Останнім виходить маленький, із мишачими очима. Встає, улесливо зазирає малому в очі, підкидає до груби пару дощок, біжить, не попрощавшись.

— Йому шо, подзвонили? — Паша голосно звертається до жінок. Але жінки теж мовчать, відводять очі.

Паша дістає свій телефон. Зв’язку, ясна річ, немає.

+

Цікаво, хто тут міг жити? Паша розглядається розбитим помешканням. У кухні над столом — календар за минулий рік, у великій кімнаті, де вони сидять і гріються, зі стін звисають вигорілі шпалери. Дерев’яна долівка, гнуте металеве ліжко в кутку. На ньому три жінки — темні, наче зимові дерева. Коло ліжка розірвані подушки, кілька штук, маленькі. Очевидно, на ліжку спали діти. Хтось заходить із вулиці, пробирається поближче до вогню. Хтось, зігрівшись і поївши зі своїх подорожніх торб та пакетів, вибирається під дощ. Не хотів би я, думає Паша, аби в нашому домі зібралась колись така тепла компанія. Розглядати чужий побут — як гортати чужі порножурнали: ніколи не знаєш, за що не варто хапатися. А тут ціле життя вивернуте, мов кишені. Справді, як в інтернаті: нічого не приховаєш, все назовні — і шпалери, і подушки. І сотні незнайомих проходять твоїм життям, не залишаючи в ньому жодного сліду. Палять чужі меблі, не знаючи, хто в цей час живе у їхніх власних домах, може, там теж хтось топить піч їхньою бібліотекою. Треба вибиратись, думає Паша, треба чимшвидше додому. Старий там, мабуть, здурів від страху. Та й малому краще всього цього не бачити.

— Зігрівся? — питає Паша.

— Нормально, — відповідає малий.

— Пора, — говорить Паша, — майже перша. Не хочеться йти по темному.

Малий підіймається, підкидає у вогонь фарбовану дошку. Полум’я відразу ж злизує стару потріскану фарбу. Жінки сидять, не відводять очей від вогню. І не говорять нічого, бояться сказати зайве. Та й не слухає їх ніхто: кому їхнє зайве потрібне.

+

За якийсь час одяг знову мокрий, черевики чавкають водою, йти стає важко, зупинитися й зігрітися немає де. Безкінечні дощові поля, що обриваються на південь важкими розмоклими схилами, скочуються аж до Азова, білі від снігу, чорні від ґрунту на зламах. Вздовж дороги тягнеться низька викручена лісосмуга, що мала би стримувати вітер і сніг, а проте не стримує нічого: вітер заповзає під одяг, охоплює, сковує рухи. Час від часу на узбіччі в снігу чорніють кинуті кимось речі — порожня торба, зайва пара взуття, жіночий светр: подорожні скидають усе зайве, йти далеко, дорога важка, то здіймається вгору, над крейдяним кар’єром, то сповзає вниз, до порожніх степових озер, оточених очеретами. Черговий підйом дається особливо важко: ноги ковзаються на слизькому, вітер вистуджує кров, безкінечний білий колір тягнеться кудись потойбіч життя. Таке враження, що ніколи не виберешся із цієї долини, із цієї пастки, що брестимеш до безтями поміж цих мокрих і наляканих подорожніх. Підіймаючись, Паша вже помічає, що на горбі збирається натовп, що вони стоять, перемовляються, вперед іти не поспішають. Ще повертатись доведеться, лякається він і прискорює крок. Малого тягне попід руку. Ти нормально? — питає час від часу, і малий у відповідь втомлено киває головою: нормально, нормально. Вибираються на гору. Вітер тут особливо злий. Натомість дощ припинився. Повітря пахне мокрим снігом. Попереду відкривається наступна засніжена долина, посеред якої чорно грузне зимовий ліс. І дорога в них із-під ніг різко скочується просто між дерев, у холодну вимерзлу гущавину. А вже по той бік лісу шлях знову виривається вгору, на пагорб, а за пагорбами видно терикони й сірі блоки будівель, і там, схоже, починається якесь зовсім інше життя. Ось воно, зовсім поруч: спуститися вниз, перейти лісом, вибратися нагору — і ти врятований. Єдина біда: над лісом високо й криво зависає чорний хвіст диму — густий, недобрий, ніби там хтось спалює документацію