Читати книгу - "Народження Сталевого Щура"

ми перемогли. Щойно візьмете фортецю, найсильніших вояків відішлеш додому.

— Це може спрацювати. Але як ти перешкодиш їм підняти міст?

Коли я розповів, він злостиво всміхнувся та мугикнув від задоволення.

— Зроби це! — закричав він. — І я тебе озолочу. Звісно, гроутами Доссії, по тому як пограбую його скарбницю.

— Ти такий добрий до свого скромного слуги. Тоді, я гадаю, всім у фортеці краще спочити перед тривалим походом?

— Влаштуємо. Вже віддаю наказ.

Після цього я вислизнув геть. Не лише співчуття до втомлених товаришів змусило мене бажати їм спочинку. Були й інші причини. Потрібно виконати кілька важливих завдань до того, як і самому подрімати.

— Інструменти, — запитав я Дренга. — Пилки, молотки, щось таке. Де тут можна їх знайти?

Хлопчина встромив руку в кучму волосся на голові й добряче почухався. Я заледве втримався, щоб не струснути його довбешку, пришвидшивши повільний процес увімкнення мозку. Можливо, ніготь, який шкріб череп, якось допомагав сірій речовині продукувати ідеї. Найкраще просто не втручатися у налагоджений процес.

Зрештою Дренг заговорив:

— У мене немає інструментів.

— Я знаю, мій любий хлопче.

Я почув, як клацнули мої зуби, і змусив себе зберігати самоконтроль.

— У тебе немає інструментів, але в когось тут вони мають знайтися. В кого?

— У коваля, — нарешті видав мій зброєносець, очевидно, пишаючись своєю кмітливістю. — У ковалів завжди є інструменти.

— Молодець, Дренгу. А зараз, будь ласкавий, проведи мене до коваля.

Особа, яку ми шукали, була вкрита сажею, волохата й у препоганому настрої. До того ж від неї тхнуло сивухою.

— Іди геть, малявко. Ніхто не сміє торкатися інструментів Грандга, ніхто.

Малявка?! Чи вони всі змовилися? Скільки мені ще це терпіти?!

— Гей ти, кавалок лайна собачого! Це інструменти капо, а не твої. І капо відрядив мене по них. Зараз або я беру те, що мені потрібно, або мій охоронець приведе сюди капо. Зрозуміло?

Коваль стиснув кулаки, загарчав, як лютий пес, але здався. Разом з усіма він бачив, як я привіз капо у фортецю, і знав, що я його повірений. Конфліктувати з босом йому не дуже хотілося. Тож він почав підстрибувати, кланятись і підлабузнюватися.

— Звичайно, пане. Грандг знає своє місце. Інструменти? Ось, будь ласка, беріть, що треба.

Я відштовхнув геть улесливу іпостась коваля та рушив до ящика з примітивними інструментами. Неперевершено! Я перебрав купу всякого непотребу, поки знайшов пилку, молоток і неоковирні металеві ножиці. Я передав усе це добро Дренгу.

— Візьми оце! А ти, Грандгу, можеш завтра вранці в сараї забрати своє майно.

Дренг ішов за мною. Забачивши парову машину, він з острахом витріщився на неї.

— Стули рота, а то муха влетить, — наказав я, забираючи інструменти. — Тепер мені потрібен мішок чи торбина, щось велике. Знайди і принеси сюди. А тоді йди спати, бо сьогодні вночі навряд чи виспишся.

Із нормальними інструментами ця робота не зайняла б багато часу. Але я переконався, що дотримуватися розмірів на цій планеті вважали чимось необов’язковим. Спливло досить багато часу, доки мені вдалося виготовити непоганий екземпляр. Металева обшивка поруч із сидінням водія мала приблизно таку саму товщину, як і дерев’яний ключ. Я вирізав частину й надав їй відповідної форми. Мусило спрацювати.

Дренг (і, сподіваюся, всі інші) спав, коли я розпочав операцію «Великий Гроут». Із ключем у кишені й торбиною за поясом, безшумно, як тінь, я прослизнув углиб фортеці. Я запам’ятав карту Слона. Його дух охороняв мене, поки я, не помічений ніким, знайшов скарбницю. Встромив ключ у замкову шпарину та схрестив пальці вільної руки. Повернув.

Скрипнувши, замок піддався. Моє серце за давньою звичкою почало вириватися з грудей — цей звук могли почути. Проте не почули. Двері скрипнули, коли я їх відчинив. Прошмигнув досередини, і пружини зачинили двері за мною.

Краще не буває. Високі заґратовані вікна пропускали достатньо світла, щоб я міг роздивитися великі скрині біля дальньої стіни. Я провів гарне фіскальне дослідження гроутів як грошової одиниці, тож знав, що шукати.

Перша скриня з мідними гроутами: мої пальці відчули їхні товсті боки навіть у темряві. За логікою, срібні гроути — у наступній скрині, тож я напхав ними півторбини. Наповнюючи торбу, я помітив меншу скриню, заховану за іншими в глибині кімнати. Всміхнувся у темряві, коли відкрив її та намацав знайомі гострі краї. Золото. І багато. Дуже успішна операція. Я зупинився лише тоді, коли торбина стала надто важкою. «Остерігайся жадібності», — нагадав я собі та вийшов тим самим шляхом, що й увійшов.

На подвір’ї чатувала охорона, проте вона не звернула уваги на те, що я прослизнув до сараю. Світла від фар виявилося достатньо, щоб розгледіти все навколо. Я з полегшенням умостив у шафці для речей своє надбання. Внутрішнім зором я бачив наступний хід цієї шахової партії. Гра проходила відповідно до плану, тож мат уже не за горами.

«А тепер, Джиме, — порадив я собі, — поспи. Завтра дуже напружений день».

Розділ 29

Я бурчав і відмахувався, проте мене й далі трясли. Нарешті я кліпнув заспаними очима й гаркнув на Дренга, який термосив мене за плече. Він злякався й відступив назад.

— Не бийте мене, пане. Я лише виконую ваш наказ. Уже час прокидатися, військо збирається надворі.

Я щось нерозбірливо промимрив і зайшовся кашлем. На кашель переді мною з’явилася чашка. Я залпом випив холодної води та завалився в ліжко (не вперше переконуюсь у перевагах мати зброєносця). Почувався розбитим, пом’ятим, стомленим. Таким життям удасться підірвати навіть витривалість молодості. Я різко струснув головою, а потім звівся на лікті, розсердившись на себе через цю мить слабкості й жалю до себе.

— Добре, Дренгу, — наказав я. — Іди й принеси мені щось попоїсти, бо я голодний як вовк. І щось випити дай. Здається, алкоголь — це єдине, чим можна збадьоритися у цьому світі.

Захлинаючись, вилив на голову холодну воду. Поки витирав обличчя, розгледів солдатів, яким роздавали амуніцію. Велика пригода майже почалася. Дренг чекав, доки я повернуся. Вмостившись у ліжку, я з’їв жахливий сніданок — смажені боби, вимочені у чомусь, гордо іменованому вином. Я говорив із повним ротом, бо це, здається, була остання нагода поспілкуватися зі своїм зброєносцем наодинці.

— Дренгу, твоя військова кар’єра завершується.

— Не вбивайте мене, пане!

— Я сказав — військова кар’єра, а не життя, ідіоте. Сьогодні ти служиш мені останню ніч, а завтра