Читати книгу - "Народження Сталевого Щура"

вранці підеш додому із зарплатнею. Де твій старий ховає гроути?

— Ми надто бідні, щоб мати гроути.

— Я в цьому впевнений. Але якби вони у вас були, де б ви їх заховали?

Це виявилося складним запитанням, тож, поки я жував і ковтав, Дренг поринув у глибоку задуму. Нарешті він промовив:

— Батько закопував гроути під піччю. Всі закопують гроути під вогнищем, там їх не знайдуть.

— Зрозуміло. Саме під піччю їх і шукатимуть. Тобі треба краще заховати своє багатство.

— У Дренга немає багатства.

— Воно у Дренга знайдеться ще до того, як зійде сонце. Я тобі заплачу. Вдома знайдеш біля будинку два дерева. Натягнеш поміж ними мотузку. Потім викопаєш яму якраз посередині. Закопаєш там гроути так, щоб їх знайти за потреби. І бери за раз тільки по кілька монет. Утямив?

Він інтенсивно закивав:

— Два дерева, посередині… Ніколи не чув про таке.

Трясця його матері, я знаю! — на світі повно речей, про які він не чув.

— Ходімо, я хочу, щоб ти попрацював кочегаром на моїй вогняній колісниці.

Я звівся на ноги й попрямував до сараю. Тепер, коли військо вишикувалося напоготові, нарешті, позіхаючи й потягуючись, з’явилися офіцери. Капо на чолі. У мене небагато часу. Дренг заліз у машину та злякано затремтів, коли я ввімкнув світло.

— Диявольське світло! Певний знак смерті!

Він схопився за груди і, здавалося, почав умлівати. Я добряче його струснув.

— Батареї! — вигукнув я. — Дар науки, не визнаної в цьому довбаному світі. А тепер припини скімлити та відкривай свою торбину.

Думки про смерть зникли, коли Дренг вражено спостеріг, як я перекладаю срібні та золоті гроути до його шкіряної торби. Таке багатство змінить на краще життя цього бідолахи, тож на цій планеті мені належить хоч один добрий вчинок.

— Чим це ви тут займаєтесь? — підійшов, підозріло глипаючи з-під лоба, Капо Дімонте.

— Просто перевіряли мотор.

— Прибери свого зброєносця. Я сідаю.

Я наказав ошелешеному Дренгові переміститися назад, поки капо видерся на борт.

— Капо, ви робите мені честь своєю присутністю.

— Так, чорт забирай. Я їхатиму, а інші теліпатимуть пішки.

Коли ми подолали міст і попрямували дорогою, розвідники рухались поперед нас, а основна частина армії за нами. Незважаючи на пізню годину, солдати крокували впевненим і завзятим кроком: багато з них втратили своє добро та зброєносців під час нападу й палали бажанням помсти.

— Капо Доссію треба взяти живим, — раптом виголосив Капо Дімонте.

Я лаштувався відповісти на його репліку, коли зрозумів, що він розмовляє сам із собою.

— Зв’язати цього гімнюка та привезти у фортецю. Спершу я здеру з нього шкіру. Небагато, лише на стрічку для капелюха. Потім виколю очі. Ні, цього не потрібно, хай бачить, що з ним робитимуть.

Дімонте правив далі, але я його не слухав. Думав про своє, трохи навіть шкодуючи про власний задум. Як убили Слона, лють засліпила мене. Зараз вона помалу вгамувалася. Я брав участь у поході заради помсти. Але в пам’ять про Слона так чинити не можна було: він завжди засуджував насильство. Втім, вороття назад немає. Кампанію розпочато, ніхто не зупиниться.

— Ану стань! — раптом наказав капо, і я вдарив по гальмах.

Попереду на дорозі промайнули якісь тіні — наші досвідчені розвідники. Капо ступив на землю, а я визирнув із кабіни — подивитися, що відбувається. Розвідники вели перед собою чоловіка з піднятими руками.

— Що сталося? — запитав капо.

— Ми знайшли його. Стежив за дорогою. Спіймали до того, як устиг утекти.

— Хто він?

— Солдат. На ім’я Палек. Я служив разом із ним під час південної кампанії.

Капо підійшов до полоненого й загорлав йому просто в обличчя:

— Тепер ти мій, Палеку, з усім лайном!

— Ага!

— Ти людина Капо Доссії?

— Ага! Я служу йому. Вже отримав гроут.

— Та ти його вже давно пропив. Служитимеш мені — візьмеш гроут від мене?

— Ага!

— Звільніть його. Баркусе, срібний гроут цьому чоловікові!

Ці найманці, завзяті в бою, так легко змінювали свого пана. Чому ні? Це ж капо сваряться, а не вони. Щойно Палек узяв гроут, йому віддали зброю.

— Говори, Палеку, — наказав капо. — Тепер ти мій слуга, бо взяв мій гроут. Але ти служив Капо Доссії. Розкажи про його плани.

— Ага! Тут і секрету нема. Він знає, що ти нападеш на нього. Вздовж дороги розставлено солдатів, але він не розраховував, що ти нападеш так швидко. Доссія пиячить і не очікує нападу.

— Я проштрикну мечем його живіт, щоб випустити винце з кишок…

Капо виринув із солодких мрій і змусив себе повернутися до реальності.

— А як щодо вояків? Вони битимуться?

— Ага, їм щойно заплатили. Проте вони не люблять Доссію, тож змінять пана, щойно битву буде програно.

— Що далі, то краще. Йди, займай місце серед солдатів. Розвідники — вперед! Заводь машину! — Адресуючи останню фразу мені, він знову вмостився поруч.

Я завів мотор, і наша подорож продовжилася. Рухаючись без зупинок, перед світанком ми прибули до ворожої фортеці й наблизилися до розвідників, які чекали на дорозі. Таке місце для зустрічі вибрав я. Фортеця Капо Доссії — за наступним поворотом.

— Треба виставити спостерігачів, — сказав капо.

— Згода. Мій зброєносець покаже їм надійний сховок, щоб стежити за воротами.

Я почекав, поки Дімонте віддалиться настільки, що не зможе нас чути, і почав пошепки інструктувати Дренга.

— Бери свою торбу й усе, що маєш, бо ти сюди більше не повернешся.

— Я не розумію, пане…

— Ти зрозумієш, якщо слухатимеш, а не патякатимеш. Відведи солдатів у чагарники, де ми ховалися перед тим, як звільнити старого. Пам’ятаєш те місце?

— Воно якраз після спаленого дерева, на узліссі…

— Добре, добре, не треба докладних пейзажних описів. Як я скажу, візьмеш солдатів із собою, покажеш їм, де ховатися, а потім заляжеш неподалік. На світанку тут буде дуже гаряче. У цей час ти не робитимеш нічого, затямив? Не говори, просто кивни.

Він кивнув.

— Добре. Під час атаки ти просто залишишся на місці. Коли солдати підуть і ніхто тебе не бачитиме, втікай через ліс додому. Там заляж на дно, поки стихне метушня. Потім порахуй свої гроші та живи собі щасливо.

— Тобто я більше не ваш зброєносець?

— Правильно. Демобілізований з почестями.

Дренг упав