Читати книгу - "Забуття"

195
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57
Перейти на сторінку:
був звичайний цукор. Коли хотілося солодкого, він просто посипав цукром свіжий хліб, ледь збризнувши його водою або помастивши сметаною, або ж ішов до комори і набирав сливового повидла з випуклого жовтого глечика. Повидло часом теж вкривалося шаром плісняви. Взагалі, пліснява почувалася в дідовій коморі як удома. Тут пахло сирістю, землею (підлоги не було), мишами, в’яленим м’ясом і пшеницею. В міхи пшениці впиралася драбина на горище. Я наважилася нею вилізти, вже коли підросла, бо на найвищій перекладині треба було підтягтися на руках і, впершись у дошку животом, пірнути в зловісну дірку в стелі. Коли цей акробатичний трюк мені вперше вдався, Бомчик святкував Спаса, у його домі за столом зібралися гості. Приїхав молодший брат з міста — затятий комуніст, працював на якійсь ідеологічній посаді.

— Комуняки знищили село, — зневажливо говорив Бомчик братові, теж Бомчику, після третьої чарки самогонки.

Брат відкидався на твердому дивані і набирав у груди повітря, ніби збирався здмухнути все, що бачить перед собою, з лиця землі.

— Село — розплідник націоналізму, його треба було знищити.

— А мене чос забули?

Не знаю, чи я правильно розчула цю розмову, бо якраз сиділа на горищі. Там Бомчик ховав речі, які було шкода викинути, своє минуле. Зайві, надщерблені чи тріснуті глечики від молока, вишиті кожухи, покришені міллю так, що мої батьки по Бомчиковій смерті мусили їх спалити. На веретах сушилися кукурудзяні качани. У мішечках різного розміру — біла квасоля, торішня, позаторішня, позапозаторішня. Я рухалась горищем навпомацки. Були ще одна велика й одна мала скрині. Велику я не могла відкрити, у малій лежали давні сірники, такі довгі, як вся моя долоня. Під ногами шурхотіли книжки. Вони вилежувалися серед пилюки, цвяхів і побитого скла, розкриті на якійсь сторінці, ніби загиблі солдати після кривавого бойовиська: «Фізика» за п’ятий клас (мого батька, 1963 року), «Астрономія» (теж його, 1966-го), «Читанка» (1911-го, невідомо чия), видана ще за Австро-Угорщини. Я рухалася темрявою, як сновида. Лише один промінь світла з крихітної дірочки в блясі пробивався сюди, і я підносила до нього все, що хотіла роздивитися детальніше. Гості в кімнаті мусили чути мої кроки в себе над головою, але були зайняті запеклою суперечкою.

Насамкінець Бомчик вигукував:

— Не знаю, як я тебе, такого комуняку, терплю у своїй хаті!

Брат огризався:

— Подякуй мені, що цю хату в тебе не забрали.

Між ними на столі у маленьких тарілочках лежав порізаний і перекладений кружальцями цибулі оселедець, а також холодець, «цвіклі» (тертий буряк із хроном), велика тарілка «м’ясного» (буженина і ще якась ковбаса, ймовірно, «Московська», яку привозили з міста мої батьки), велика тарілка «свіжого» (огірків і помідорів).

Спустившись з горища, я теж сідала до столу. Мені видавали «погарчик» узвару і виделку з одним відламаним зубчиком, якою я найперше тяглася за холодцем, щедро поливаючи його оцтом. Дідів брат, як це відбувалося кожного разу, знервовано підскакував на дивані й, ображений, врешті йшов геть. Бомчик тоді вже був геть п’яний. Мама непомітно ховала з-перед його носа пляшку самогонки, а він знай приговорював:

— Горобці прилітали деколи під стрихов цвірінькати, але хто того співу дослухавсі, був нежилец.

Бомчик дуже розтовстів, і, коли помер у вісімдесят сім років, стіл на парастасі проломився під вагою його тіла. Останню корову батьки продали. Собака, богу дяка, здох напередодні сам. Курей довелося всіх одночасно порізати. Це робила мама, батько тоді переховувався в сусідів.

Я чомусь завжди думала, що з усіх пам’ятаю діда Бомчика найкраще, але коли беруся до самих спогадів, то з’ясовую, що їх не так і багато, а те, що є, мало між собою пов’язане і нічого не говорить ані про самого Бомчика, ані про епоху, з якої він прийшов. Немовби всередині в мені, у тій частині мозку, яка відповідає за пам’ять, теж встановили антену тропосферного зв’язку, і вона глушить, глушить, глушить радіосигнал. Я навіть не знаю (і не залишилося нікого, хто б знав), як називалися Бомчикові батьки. Прізвище їхнє було Охрим, але імена вони забрали з собою в могили, місця розташування яких я вже теж ніколи не зможу віднайти.

У листі до Андрія Жука Липинський розчаровано написав: «Однаково ми з вами тут, на чужині, згинемо, а їздити на курації, виживатись і плодитись в Україні буде всіляка мерзота. Такий закон української природи».

Чи ці жорстокі слова адресовані також і мені?

Забутий всіма Жук помре на Йозефштедтештрассе у Відні аж у 1975-му: здається, він проживе найдовше з усіх емігрантів тієї потужної першої хвилі. Потім будуть нові й нові. Брат Липинського залишить усе і тікатиме із Затурець до Польщі, коли Волинь захоплять радянські війська у 39-му. В екзилі він нарешті здобуде славу як селекціонер. Його найвідоміший сорт картоплі називатиметься «Вольтман Затурецький», найвідоміший сорт пшениці — «Вигнанка».

Нарешті жінка на фотокартці, та, що опиралася ліктями на перила тераси, виструнчилася. Стало видно, що обличчя її зовсім молоде і не схоже на обличчя домогосподарки. До того ж у Фін Юлі коротке волосся, а в цієї довге. Вона заговорила польською:

— Тату, ці кури, здається, дуже тебе люблять.

— Так-так, — відповів Липинський, я добре чую його голос, — кури завжди мали мене за свого. Коли ми з Каз… твоєю мамою були приїхали на ферму Рокицьких — ферма, між іншим, називалася Курники, — то кури відразу обступили мене і не давали проходу. Не знаю, чи ти пам’ятаєш.

— Як я можу пам’ятати, якщо мене тоді ще не було.

— А, дійсно. І в Україну ти ніколи не приїздила.

Вони заходять у дім, і домогосподарка швидко накриває на стіл. Єві, доньці Липинського, дали право першій обирати, де сісти.

— Я не вживаю сіль, бо це дуже шкодить здоровлю, але ти, як хочеш, можеш посолити собі страву. Фройляйн Юлія теж мене не слухає і завжди нишком солить у тарілці.

Липинський сів поруч. Йому хотілося триматися якомога ближче до доньки, торкатися її, бачити, як вона рухається і що робить, чути першим, що вона говорить.

— Як поживає бабуся? — про те, як поживає Казимира, спитати не наважився.

— Дуже тяжко пережила землетрус у Новій Зеландії минулого року. Тільки про нього могла говорити.

— Я, здається, теж щось чув, — зауважив Ципріянович, розливаючи по тарілках гороховий суп, — писали, ніби ціле місто з усіма мешканцями пішло під землю.

— Ви, Ципріяновичу, вірите всіляким дурницям.

Єва потяглася за сіллю, але, глянувши на батька, таки передумала.

— Тату, — Липинський кожного разу здригався, коли чув це слово з її вуст, — я завжди хотіла дещо спитати. Те, чому

1 ... 56 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Забуття», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Забуття"