Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

підійняла свою ковдру, він забрався до мене в ліжко й, поклавши кучеряву голівку на іншу подушку, згорнувся клубочком. Я вкрила його й лежала, дивлячись на нього, дивуючись непорушності та безпосередності дитячого сну.

— На добраніч, любий, — прошепотіла я й поцілувала його в чільце, а маленька пухкенька ручка вхистилася схопити шматок моєї футболки — тепер малий був спокійний: нікуди я не подінусь.

***

— Де тобі сподобалось найбільше?

Ми сиділи у сховку, перечікуюючи раптовий шквал, щоби потім продовжити нашу прогулянку в задвірках замку. Віллові не подобалось гуляти основною частиною — надто багато людей витріщалося на нього. Але грядки були одним з прихованих скарбів замку, куди доходили далеко не всі. Його тихі фруктові сади відділялися стежками з гальки, і Віллів візок успішно їх долав.

— Тобто?.. І що це?

Я налила суп із термоса й піднесла його до губ.

— Томатний.

— Гаразд. Господи, він гарячий. Зачекай. — Він примружився кудись удалечінь. — У тридцять я піднявся на Кіліманджаро. Це було просто неймовірно.

— Як високо?

— Понад дев’ятнадцять тисяч футів до верхів’я Угуру. Разом з тим я майже повз останню тисячу чи трохи менше. Висота переноситься важко.

— Там холодно?

— Ні, — усміхнувся він. — Це не так, як на Евересті. Принаймні не в ту пору року, коли я там був.

Він уп’явсь очима кудись удалину, на мить поринувши у свою пам’ять. — Це було гарно. Дах Африки, як вони його називають. Коли ти там, то можеш справді побачити край світу.

На мить Вілл замовк. Я спостерігала за ним, гадаючи, де він насправді. Коли ми так розмовляли, Вілл ставав схожим на мого однокласника — хлопчика, який відділився від нас і поїхав кудись дуже далеко.

— А що ще тобі сподобалось?

— Затока Тру-д’О-Дус на Маврикії. Привітні люди, пречудові пляжі, чудовий дайвінг. Гм… Національний парк Цаво в Кенії, червона земля й дикі тварини. Йосеміті. Це Каліфорнія. Стрімчаки такі високі, що мозок не здоліє осягнути тієї височини.

Він розповів мені про ніч у горах, проведену на виступі заввишки кілька сотень футів, як він повинен був закріпити себе в спальному мішку та прикріпити його до стрімчака, бо скотитися вві сні означало б смерть.

— Ти щойно описав мій найгірший кошмар.

— Міста мені теж подобаються. Люблю Сидней. Північні землі. Ісландію. Недалеко від аеропорту є місце, де можна купатись у вулканічних джерелах. Там наче чужий, постапокаліптичний пейзаж. О, і подорож Центральним Китаєм. Я опинився на відстані приблизно дводенної їзди від столиці провінції Сичуань, і тутешні мешканці плювали на мене, бо раніше не бачили білої людини. Два дні їзди!

— А чи є таке місце, де ти ніколи не був?

Він сьорбнув трохи супу.

— Північна Корея? — І задумався. — О, я ніколи не був у Диснейленді. Це підходить? Навіть у європейському Диснейленді.

— А я колись замовила квиток до Австралії. І не полетіла. — Він ошелешено повернувся до мене. — Так сталося. Усе добре. Можливо, якось полечу.

— Не «можливо». Кларк, ти повинна полетіти. Обіцяй мені — ти не застрягнеш довіку на цьому жахливому шматку землі.

— «Обіцяй мені»? Чому? — я спробувала говорити спокійним чистим голосом. — Куди ти йдеш?

— Я просто… не можу змиритися з думкою, що ти лишишся тут назавжди. — Він проковтнув. — Ти дуже яскрава. Дуже цікава. — Вілл одвернувся від мене. — У тебе тільки одне життя. Прожити його якнайповніше — твій обов’язок.

— Добре, — обережно сказала я. — Тоді скажи, куди мені поїхати. Куди б ти поїхав, якби зміг?

— Зараз?

— Зараз. І можеш не казати Кіліманджаро. Це має бути таке місце, куди я таки зможу поїхати.

Коли обличчя Вілла розслабилось, він став схожим на когось зовсім іншого. Вілл усміхнувся, його очі заясніли.

— Париж. Я б посидів у кав’ярні в Маре, випив кави та з’їв тарілку теплих круасанів з несолоним маслом і полуничним джемом.

— Маре?

— Це такий квартал у середмісті Парижа. Там повно брукованих вулиць і перехняблених багатоквартирних будинків, геїв і ортодоксальних гебреїв, а також немолодих уже жінок, які колись були схожі на Бриджит Бардо. Це єдине місце, де можна лишитись назавжди.

Я повернулася до нього обличчям і стишила голос.

— Ми могли б поїхати, — мовила я. — Ми могли б поїхати «Євростаром». Це буде легко. Думаю, ми навіть не мусимо брати із собою Натана. Я ніколи не була в Парижі. І залюбки поїду. Я дуже хочу поїхати. Особливо з тим, хто там орієнтується. Вілле, що скажеш?

Я вже бачила себе в тій кав’ярні. Я була там, за тим столиком, можливо, милувала на нову пару французьких туфель, куплених у шикарнім маленькім бутику, чи, може, тицяла червоним нігтем у паризьку випічку. Я могла смакувати каву, відчувати запах диму сигарет «Ґолуаз» із сусіднього столика.

— Ні.

— Що? — Мені знадобився певний час, щоби відтягнути себе від придорожного столика.

— Ні.

— Але ж ти щойно казав мені…

— Кларк, цього не буде. Я не хочу їхати туди в цьому — в цій штуці… — Він указав на візок, його голос на тон понижчав. — Я хочу бути в Парижі собою, колишнім собою. Я хочу сидіти в кріслі, відкинутись на спинку, вдягнути свій улюблений одяг, фліртувати з гожими французькими дівчатами, які проходять повз і заграють зі мною, як і з будь-ким іншим, хто там сидить. І щоб вони не відводили похапцем погляд, коли зрозуміють, що я чоловік у клятому возику для переростків.

— Але ми могли б спробувати, — наважилась я. — Не конче…

— Ні. Ні, ми не змогли б. Тому що зараз я можу заплющити очі й точно в’явити, як це сидіти на Ру де Франкс Буржва з сигаретою в руці та з високою холодною склянкою клементинового соку перед собою, відчувати запах смаженого стейка, чути вдалині звук мопеда… Я знаю це кожнісіньке відчуття. — Він проковтнув слину. — А якщо я поїду з тобою в цій клятій штуковині, усі спогади, всі ці відчуття будуть стерті, будуть знищені спробою вибратися з-за столу, боротьбою з паризькими бордюрами, таксистами, які відмовляються нас везти, і клятим блоком живлення цього візка, який не заряджатиметься від французької розетки. Розумієш?!

Його голос став жорсткішим. Я закрутила термос і роздивлялася свої туфлі, бо не хотіла, щоб Вілл бачив моє обличчя.

— Розумію, — сказала я.

— Добре. — Вілл глибоко вдихнув.

Трохи нижче від нас зупинився автобус, і з нього стали виходити й прямувати до брами замку пасажири. Ми мовчечки дивились, як вони вийшли з транспортного засобу один по одному і послушною чергою подались оглядати руїни іншого століття.

Мабуть, він зрозумів, що я пригнічена, бо трохи