Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

нахилився до мене, і його обличчя пом’якшало.

— Так, Кларк. Здається, дощ стишився. Куди йдемо тепер? Лабіринт?

— Ні, — відповідь пролунала швидше, ніж мені того хотілося б, і я зловила на собі Віллів погляд.

— У тебе клаустрофобія?

— Щось таке. — Я стала збирати речі. — Вертаймось додому.

Наступних вихідних я посеред ночі спустилась по воду. У мене було безсоння, і я визнала за краще підвестися, аніж лежати й боротися з безладними думками в голові.

Я не любила не спати вночі. Мені було цікаво, чи спить Вілл по той бік замку, і моя уява силкувалася затягнути мене в його думки. А то було темне місце.

Правда була такою: я нікуди з ним не поїду. А час спливав. Я не могла навіть переконати його поїхати в Париж. І коли він пояснив мені чому, сперечатися було важко. Він чудово вмів переконати мене, чому та чи інша подорож йому не підходить. А я не могла пояснити, чому так сильно хочу з ним поїхати, у мене взагалі не було ніяких важелів.

Я проходила повз вітальню, коли почула звук — приглушений кашель чи, можливо, вигук. Я зупинилася, повернулася й стала біля дверей. По тому м’яко їх штовхнула. Долі у вітальні з диванних подушок були зроблені своєрідні ліжка, на яких під ковдрою для гостей лежали мої батьки, і їхні голови були на рівні з газовим каміном. Якусь мить ми в напівтемряві визирались одне на одного, у руці я нерухомо тримала склянку.

— Що — що ви тут робите?

Мама звелася на лікті.

— Ш-ш-ш-ш… Не підвищуй голосу. Ми… — Вона подивилася на тата. — Ми вирішили помінятися.

— Що?

— Ми вирішили помінятися. — Мама ще раз глянула на тата.

— Ми віддали Трині наше ліжко, — сказав тато. Він був одягнений у порвану на плечі стару синю футболку, а його волосся стирчало. — Їй із Томасом не надто добре в комірчині. Ми сказали, що вони можуть пожити в нашій кімнаті.

— Але ви не можете спати тут! Тут незручно.

— Усе гаразд, люба, — відповів тато. — Справді.

Я просто стояла й намагалася це усвідомити.

— Це тільки на вихідні. І ти не можеш спати в тій комірчині. Тобі треба висипатись, ти ж… — Він проковтнув слину. — Ти ж єдина, хто в нас працює.

Мій батько, не маленький чолов’яга, не здужав подивитися мені в очі.

— Лу, вертайсь у ліжко. Давай. Усе гаразд, — сказала мама.

Я йшла босоніж по килиму сходами вгору, прислухаючись до тихої бесіди знизу.

Затрималася біля кімнати батьків, і тепер чула те, чого не чула раніше, — приглушене хропіння Томаса. Тоді повільно пройшла до своєї кімнати й щільно зачинила за собою двері. Я лежала в завеликому ліжку й дивилась у вікно на вуличні ліхтарі, доки світанок не приніс мені кілька дорогоцінних годин сну.

На моєму календарі лишилося сімдесят дев’ять днів. Я знову почала хвилюватись.

І не одна я.

Місіс Трейнор дочекалася, поки Натан почне в обід ходити коло Вілла, й попрохала мене провести її до будинку. Вона посадила мене у вітальні й запитала, як ідуть справи.

— Добре. Ми стали виходити набагато частіше, — відповіла я.

На знак згоди вона кивнула.

— Він говорить більше, ніж раніше.

— Можливо, з вами. — Вона спробувала засміятись. — Ви сказали, що плануєте поїздку за кордон?

— Ще ні. Я скажу. Просто це… ви знаєте, який він.

— Я справді не маю нічого проти, — сказала вона, — якщо ви хочете кудись поїхати. Спочатку ми не вподобали ваш задум, але все обговорили, і тепер ми згодні…

Ми сиділи в тиші. Вона зробила мені каву й подала в горнятку з блюдцем. Я сьорбнула. З блюдцем на колінах я відчула себе 60-річною.

— Вілл казав, що ходив до вас у гостину.

— Так, це був мій день народження. Батьки приготували святкову вечерю.

— І як?

— Добре. Справді добре. Він був дуже ґречним з мамою. — Я не змогла втриматися від усмішки, згадавши це. — Маю на увазі, їй трохи сумно, бо моя сестра з сином поїхали. Мама сумує за ними. Я думаю, він… він просто хотів відвернути її думки від цього.

Місіс Трейнор була здивована.

— Це… турботливо.

— Моя мама теж так подумала.

Вона помішала каву.

— Не можу пригадати, коли Вілл востаннє вечеряв з нами.

Місіс Трейнор ще трохи порозпитувала мене. Вона, звісно, не ставила прямих запитань — це не її стиль. Однак я не могла дати відповідь на її запитання. Інколи я думала, що Вілл став щасливішим — він залюбки гуляв зі мною, дражнив мене, брав на кпини, здавалося, трохи зацікавився світом за межами флігеля, але що я знаю? Вілл був надзвичайно глибокий, і він не впускав мене у свій світ. А ці останні кілька тижнів я мала неприємне відчуття, що глибина більшає.

— Він здається трохи щасливішим, — сказала Камілла Трейнор. Це звучало так, наче вона намагалась заспокоїти себе.

— Думаю, так.

— Дуже добре, — глянула на мене, — бачити його більш схожим на себе колишнього. Я чудово усвідомлюю, що все це покращення сталося завдяки вам.

— Не все.

— Я не можу до нього достукатись. Я ні на крок не можу до нього наблизитися.

Вона поставила горнятко та блюдце на коліна.

— Вілл — одинак. Іще з його підліткового віку мені постійно доводилося боротися з відчуттям, що я щось зробила неправильно. І я ніколи не була впевнена, що саме, — вона спробувала розсміятись, але їй це не дуже вдалося.

Я вдала, що п’ю каву, хоча моє горнятко було порожнє.

— Луїзо, ви добре розумієтеся з матір’ю?

— Так, — сказала я, а потім додала: — а от моя сестра зводить мене з розуму.

Місіс Трейнор вп’ялася у вікно, за яким почав цвісти її дорогоцінний сад, а цвіт був і рожевий, і ліловий, і блакитний.

— Ми маємо два з половиною місяці, — вона говорила не обертаючись.

Я поставила кавове горнятко на стіл. Я намагалася це зробити так, щоб воно не дзенькнуло.

— Я роблю все можливе, місіс Трейнор.

— Знаю, Луїзо, — вона кивнула.

Я вийшла.

Лео Макінерні помер 22 травня в невідомій квартирі у Швейцарії. На ньому була улюблена футболка, а поруч були присутні батьки. Його молодший брат відмовився приїхати, але зробив заяву, що брата оточують любов і підтримка. О 15.47 Лео випив молочний розчин смертельної дози барбітурату, і, як сказали його батьки, за кілька хвилин він міцно заснув. Спостерігач оголосив смерть після четвертої години, він зафіксував усе на відеокамеру, щоб не було ніяких звинувачень у порушенні закону.

— Він спочив у мирі,