Читати книгу - "На запах м’яса"

class="p1">– Що там?

– Місце сили…

– Заслаб?

– Друзі збираються. І я не проти підживитися. – Санджив дивиться на Майку. – То як?

– Я до твого чудовиська й підійти побоюся.

– Лишу рибу для нього в сараї на поличці. Щоби миші не дісталися. Відчиниш двері, поставиш миску з рибою в коридорчику. Тільки двері не забудь зачинити, бо Хаус кинеться мене шукати.

– Серйозно?

– Так. Коли я вдома, Хаус живе своїм життям, полює на подвір’ї, на луках, а коли їду… кидається навздогін. Уже було…

– Це я сама-самісінька на ввесь хутір лишаюся? – врешті допетрала Майка.

– Тебе оповиватимуть мої добрі думки, – заспокоїв Санджив.

До сутінків Майка товклася на городі, та що нижче сонце схиляло голівку обрію на плече, то менше сподівалася на ефемерну Сандживову підтримку. До хати ноги не несли – з городу все навкруги видно, а з вікна що? Підкрадеться злодюжка якийсь – кричи не кричи – заріже! Страх сили забрав. У животі – камінь.

– Пігулку… – Попленталася до хати, роззиралася: нікого?

Нікого. Витягла з рюкзака целофановий пакет із ліками, мало не розревлася, бо – пастка! – у пакеті тільки порожні упаковки від пігулок. Блін… Блін! Могла б Уляну попросити пігулки привезти, Толю, Санджива… І Троянова. Кинулася Горохові дзвонити: ні фіга, «абонент поза зоною». А інших телефонів у Майки немає.

– Дідько! Не хочу… – Розшматувала пакет, упала на тапчан.

Аж під вікном – хрусь. Як підскочила – і про живіт забула.

– Хто там?! – гукнула в чорну ніч.

Нікого. Ухопила ніж, посунула надвір.

– Хто тут?! – Трусилася, вдивлялася в темряву. – Гей! Чуєте?

Обійшла хату, вийшла на доріжку – навпроти темні вікна Уляниної хати, Троянова, Санджива. Сусідських обійсть не видно – ніч надто темна. Та вони там, є… Для ілюзорного спокою вистачало одного – бачити світло в тих вікнах.

Посунула на інший бік вулиці. Дійшла до Сандживової хати: у Сашка переночує. З Хаусом! Який ідіот наважиться в клітку з хижою дикою кішкою ввійти? А Майка з тварюкою якось до ранку перетовчеться. Риби побільше взяти, хай жере, вона ж екологічно чиста. Ліхтарик, дурепа, забула, та повертатися не стала – страшно. Навпомацки знайшла в сараї рибу, півгодини шукала ключ від Сандживової оселі, який він лишив під виноградом, загубила ніж…

– Та де?! – психонула.

Ніч підігнала хижими звуками – рухайся, дівко!

– Є! – Вскочила до Сандживової хати, зачинила двері, перечепилася через щось тверде, мов колода, знайшла ліхтар, увімкнула, роззирнулася безпорадно. – Хаусе… Ти де? Я тобі поїсти принесла…

Тварюка не виказала себе жодним звуком.

– Хаусе… – Майка пішла по кімнаті, заглядала у всі дірки. – Вилазь, котяро. Чуєш?

Відізвався камінь у животі. Прибив Майку до підлоги. Скрутилася, руки до живота, безпорадно дивилася на полицю з пляшками: у кожній різні трав’яні настійки. А просто знеболювальних пігулок не міг залишити?

– Екопоселенець хріновий… – прошепотіла глухо.

У відповідь – плиг! Поряд із Майкою з нізвідки виник Хаус – завмер, витягнув шию: їв гостю холодними жовтими очима.

– Блін… Ти ще! – Майка напружилася, аж жилка на скроні затремтіла.

Хаус раптом роззявив пащу, зашипів, хвіст сторчма. Ступив до Майки крок.

– Ні! Благаю… – Майка завмерла на боку, затулила лице руками. Кляла себе останніми словами: знайшла безпечний кут, дурепа! Мало їй дірок від Хаусових зубів на долоні?! І риба десь під дверима валяється! А рипатися зайве – як учепиться…

Від Хауса тхнуло мерзенно – з того, що запах ударив Майці в ніс, зрозуміла: кіт зовсім поряд. Обійшов дівчину, обнюхав, тицьнувся мордою в живіт: Майка мимоволі трохи розігнула підігнуті до живота коліна. Кіт обнюхав Майчин живіт, привалився до нього важкою тушею. І враз стало тепло: від Хауса пашіло, як від грубки. Майку огорнуло незнайоме відчуття: біль пульсував і дратувався, не хотів іти, та щось дуже і міцне гнало його безжально – за хвилину біль стих, за п’ять щез. Майка поворухнутися боялася.

– Дякую… Дякую, – шепотіла, мов божевільна. – Не йди… Дякую…

Кіт грів Майчин живіт до самого ранку – не ворушився, не сіпався, тільки миттєво розплющував холодні жовті очі, варто було Майці зітхнути чи спробувати розім’яти занімілі кінцівки.

Коли над Лупиним хутором зійшло сонце, Хаус відірвався від теплого Майчиного живота, спокійно пішов до дверей, біля яких валялася риба, – за хвилину й лусочки не лишилося.

Майка сиділа на циновці, заворожено спостерігала за хижаком – наївся, ходив колами, наче роздумував, де відіспатися.

– Хаусе… Ти врятував мене? Хоч знак якийсь дай…

Кіт і голови не повернув. Зник у коридорчику, і скільки потім Майка не шукала його, так і не знайшла: тільки й помітила діру в стелі, через яку Хаус цілком міг втрапити на горище.

– Я ще прийду сьогодні! Їсти тобі принесу! – гукнула в бік горища.

Вийшла надвір – сонце, трава попробивалася. Живіт не болить. Зовсім!

– Знеболювального купити, поки на ногах стою, – маякнув здоровий глузд. Згадала про Хауса. – Про всяк випадок, – додала, аби не розвінчати надію.

Микола Галаган вкрай собою гордився. І як не пишатися: можна сказати, нову лікувальну процедуру від чоловічої немочі винайшов. Сам тільки один раз на голу дівку глянув, а як згадає, і досі жінку по ліжку ганяє, як сидорову козу, аж та благає інколи: «Та вже досить, Миколо!»

– А ти як, куме? – Реп’яха діставав.

– Нормально… – Петро не надто на ті теми балакучий. Знай біля «Волги» вошкається: вже до пофарбування підготував, поґрунтував кузов, усе думав, яким кольором кохану автівку розрадити.

– Томка задоволена? – не відставав Галаган.

– Не скаржиться, – буркнув Петро, на автівку дивиться. – А що, куме… Може, мені «Волгу» блакитною зробити? Чи чорною?

– А де фарбуватимеш?

– У хлопців у Добриках.

– Так у них, крім їдучої зелені, інших фарб немає, – засмутив кума Галаган.

– То сам куплю, якої забажаю. Як думаєш, хай блакитною буде?

– Як на мене, то така… знаєш, сіра… Як кролі перед линькою.

Тьху ти! Реп’ях роздратувався. Навіть намішав різних акрилових фарб, що їх у сараї повно – на денці у кожній банці. Узяв лист фанери, намалював різнокольорових смуг, до капота прикладав: який колір автівці личитиме?… Врешті зупинився на темно-синьому, бо дуже вже виграшно блискучий металевий олень на синьому тлі виглядав.

Кинувся дзвонити хлопцям, які тримали автомайстерню в Добриках, – ніякого зв’язку. Наче повиздихали, кляті. Сам зібрався в Добрики їхати, а тут Тома.

– Разом поїдемо, – обрадувала. – Мені два ящики горілки для магазину мають автобусом передати.

І чого його вдвох теліпатися? Реп’ях уявив, як наб’є дупу на задньому незручному сидінні моторолера, яким Тома моталася по району заради процвітання бізнесу.

– Давай уже сама… І до хлопців у майстерню