Читати книгу - "На запах м’яса"

зазирни. Спитай, які фарби мають. Я тобі зразок дам… Тої, що мені підходить.

Тома змінилася. Тривожні події зими, коли чоловік раптом заслаб по чоловічій лінії, трагічний ходив, ніби щойно з хреста зняли, і все на стрес в організмі жалівся, змусили Тому критично глянути на саму себе. І хоч недоліків не знайшла, – та до такої Томи черга б вишикувалася, якби вона крикнула: «Вільна жінка!» – голосом касирки, що вона справно горлає: «Вільна каса!» – усе ж таки стала м’якшою. «Я тепер кошенятко твоє!» – зізналася якось Петрові саме тої миті, коли притисла його до дивана своїми ста кілограмами. Спробував би посперечатися…

– А ти чим такий зайнятий? – спитала чоловіка, хоч і хотіла просто погодитися: «Добре, заїду до хлопців, чи не проблема».

– Город переорю, – кивнув Реп’ях у бік рівного клаптика землі за хатою. Навіть витяг мотоплуг із майстерні.

Ну, то святе. Тома вкинула до торби зразок кольору, – темно-синю фанерку, – осідлала моторолер. За хвилину загальмувала біля магазину, щоби прихопити тару, яку мала віддавати щоразу, коли отримувала свіжу горілку.

Справ на мить, а тут тобі забава. Біля магазину Полкан проститутці з Лупиного хутора допит вчиняє, бо ходив туди-сюди вулицею, ногу після перелому розробляв й узрів дівчину, до якої він ще від Різдва навідатися збирався. І чого ж його не скористатися можливістю й службове натхнення не освіжити? Так завзято почав – баби з дворів повиходили.

– Ім’я! Прізвище! – гримнув. – Ну?! Чого мовчимо?!

Майка не відповіла. Закліпала оченятами – сльози підступили, хоч хотілося, як матюклива Вітка вміла, облаяти грубого пузатого дядька, що Майка його вперше бачила.

– Чого це я маю називати вам своє ім’я? І прізвище? Хто ви такий?

– Я?! Та я тут усе! – ще дужче гримнув Полкан. Образився: «Бля, маєш! У рідних Капулетцях уже треба пояснювати, хто такий Полукан!»

– Посвідчення покажіть. Що головний… – сказала Майка.

– Вітя – дільничний наш. – До місця події пришкандибала баба Горпина, Полканова Зоя припхалася.

– Який я вам, бабо, Вітя? – психонув Полкан. – Віктор Палич! – На Майку оченятами стрільнув. – Як звешся?

– Я щось порушила? – наїжачилася Майка.

– Вітю, борщ стигне! – Полканова Зоя чоловіків норов знала, тож намагалася мінімізувати потенційні втрати нервової системи: і Полканові, і оточуючих.

– Та цить ти зі своїм борщем! – розлютився Полкан. На Майку пішов. – Та-а-а-к… Зараз будемо розбиратися. Це ти в Реп’яха хату на Лупиному хуторі купила? Що в Капулетцях забула? Винюхуєш щось?

Тома з’явилася на місці забави саме тієї миті, коли запопадливий Полкан випитував, скільки грошей Майка виклала за хату.

– А це тобі для чого?! – обурилася. Трясця матері! Ще не вистачало на все село роздзвонити, скільки грошиків у Реп’яхів завелося.

– Маю перевірити, чи всі податки сплатила, – пояснив рішучий Полкан.

– Хіба ти податкова?

– Я – все!

– А справді… Що ти в Капулетцях робиш? – встряла баба Горпина. Роздивлялася дівчину підсліпуватими оченятами: ох, і худа, бліда… Плюнь – упаде.

– Аптеку шукаю…

– У нас тільки супермаркет Томин… Один на все село, – розсміялася Зоя.

– Гандони скінчилися? – в’ївся Полкан.

– Ох, Вітька, нема в тебе совісті! – раптом стала на захист Майки баба Горпина. – Ти ж глянь – щось вона… – До Майки підійшла. – Тобі зле, дитино?

Тома й собі на ту проститутку уважніше зиркнула, навіть забула, що Майка її колись коровою обізвала. «На курку хвору схожа, – вразилася. – Коли та курка лежить і тільки квокче, а пір’я вже з неї лізе…»

– Поїхали, – кинула. – До аптеки довезу.

Полкан було наказав усім стояти й не рухатися, та Тома на дільничного так зиркнула, враз зазбирався борщ їсти.

– Що, Томко, боїшся, дізнаюся, скільки ви з Петром грошиків за хату виручили? – кинув наостанок, бо дивився в корінь.

– Я ще тебе, Полкане, не боялася! – відрізала Тома, наказала Майці сідати на заднє сидіння моторолера.

За сорок хвилин загальмували біля автостанції в Добриках. Тома збиралася пояснити дівчині: мовляв, кінець халяві, голубко, назад уже якось сама повертайся – та саме сонце яскравіше засяяло, і в тому світлі дівча ще жалюгіднішим видалося.

– А що це ти… не по сезону? – спитала Тома, бо Майка пріла в розстібнутому пуховичку, під ним футболка аж змокла.

– Не маю іншого одягу, – сказала Майка тоскно, роззирнулася. – Де тут аптека?

– За рогом біля базару. Оце прямо йди вулицею до тополь, потім ліворуч.

– Дякую… – Одразу ж і посунула. Ох, певно, щось її точить.

– Стій! – гукнула Тома, вказала на лаву під бузковими кущами. – Купуй, що там тобі треба, на лаві мене чекай. До Капулетців довезу.

– Дякую, – дивно, як здалося прискіпливій Томі, усміхнулося дівча, пішло собі геть.

А Томі в дупу пече: зацікавилася дівчиною, уже й проституткою її подумки не обзивала. Зателефонувала водієві, що той мав горілку до Добриків привезти, взнала, що затримується на годину, моторолер біля знайомої касирки на автостанції покинула, за дівчиною пішла.

Майка саме з аптеки виходила, пхала до рюкзака великий пакет із ліками.

– Ну, що? Усе знайшла?

– Та нібито… Я вас затримую?

– Де там! Ще годину маємо тут стирчати!

– Тут морозиво продається? – спитала Майка.

– Морозиво я тобі в Капулетцях продам. У мене краще, ніж тут, – заявила Тома. – А тут на базарі секонд нормальний є. Туди підемо. Сотню маєш? Вдягнешся по-людськи.

На вісімдесят гривень Майка купила яскраво-червону легку курточку з плащовки, два котонові реглани, джинси, десяток футболок по гривні і бейсболку, хоч Тома й казала, що бейсболка Майці геть не личить.

– І так на тобі лиця нема, а в тій шапці тільки ніс стирчить.

– І хай… – сказала Майка. Повеселішала. – Ви… вибачте, що я вас тоді коровою обізвала. – Ішли із секонду до автостанції, Майка нову вонючу куртку вдягла, пуховичок у руках несла. Ну, королева!

– Нічого, нічого… Підростеш – помудрішаєш, – саркастично усміхнулася Тома. – Зрозумієш, яке тіло мужчині потрібне.

– Мужчині однаково, яке в жінки тіло, – сказала Майка раптом.

– Ого! Та ти грамотна! – У Томиній душі прокинулася підозра. – І що? Чим заманюєш?

– Нічим…

– Нікого не маєш? – спитала Тома. – Правда? Ніхто до тебе не ходить?

Майка усміхнулася тоскно, знизала плечима.

– Чекаю, щоби олень біля двору зупинився…

Тома зиркнула на дівча, як на божевільне, перехрестилася подумки: боронь Боже, щоби і вона отак колись марила…

– Ти яких пігулок собі накупила? – спитала. – Від голови?…

– Та так…

Тома залишила Майку на лаві біля автостанції, подалася до автобуса, де вже чекав на неї водій із горілкою, потім мотнулася до автомайстерні з темно-синьою фанеркою, та все про дівчину думала: «Може, наркотичні пігулки ковтає? Якщо так, то дурна. Задорого пігулками травитися. Тутешні наркомани по аптеках не бігають, коноплі й мак