Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

яка на все, що Арнгайм казав про душу, накликала підозру, нібито всі його висловлювання — лише відмовки, і, як наслідок, саме тими висловлюваннями й кололи очі начальникові відділу Туцці ще роздратованіше, ніж будь-коли. І його можна було зрозуміти: за таких обставин він припускав, що дружинині взаємини з тим чужоземцем ще на піднесенні, — взаємини, які були не коханням (бо в такому разі він як чоловік своєї дружини міг би вжити відповідних заходів), а «станом кохання» і «закоханим мисленням», отож стояли настільки вище від усіляких негідних підозр, що Діотима сама відверто казала про те, на які думки ці взаємини її надихали, а останнім часом навіть досить нетерпляче вимагала від Туцці, щоб духовну участь у них брав і він.

Відчуваючи довкола цей стан, що засліплював його, мов сонячне сяйво, засліплював зусібіч, як тоді, коли не можеш зорієнтуватися, де саме те світило, й знайти собі тінь, щоб сховатися в ній, він почувався надзвичайно нетямущим і вразливим.

І він слухав Ульріха.

 — Але я хочу, щоб ви поміркували ось над чим. Зазвичай у нас невпинно триває приплив і відплив емоцій. Хвилювання, які в нас народжуються внаслідок зовнішніх стимулів, зростають і виплескують назовні у вигляді вчинків і слів. Уявіть собі, що це — робота такого собі механізму. А тоді уявіть собі, що в цій роботі настали перебої. Дійде, мабуть, до такої собі загати? До своєрідного виходу з берегів? А за певних обставин це може бути й просто здуття…

 — Ви бодай розумно кажете, навіть коли все це й нісенітниці. — схвально промовив Туцці. Він не одразу збагнув, що тут справді назріває пояснення, однак залишався спокійним, і хоч внутрішній стан у нього був жалюгідний, з вуст його гордо не сходила така зловтішна усмішечка, що сховатися за нею він міг будь-якої миті.

 — Здається, — провадив Ульріх, — фізіологи так кажуть: те, що ми називаємо усвідомленою дією, виникає з того, що подразник не просто, сказати б, вливається й виливається крізь рефлекторну дугу, а змушений обирати манівці. Виходить, світ, який ми сприймаємо, і світ, де ми діємо, — хоч обидва вони видаються нам світом тим самим, — насправді нагадують верхній і нижній б’єфи у млиновому посаді й з’єднані своєрідним водосховищем свідомости, від рівня поверхні в якому, напору й такого іншого залежить приплив і стік. Інакше кажучи: якщо на одному з двох боків виникає перешкода — тобто відчуження світу чи небажання діяти, — то цілком природно припустити, що в такий спосіб може утворитися й друга, вища свідомість? Чи ви так не вважаєте?

 — Я? — перепитав Туцці. — Сказати правду, мені це, гадаю, абсолютно байдуже. Нехай це з’ясовують між собою професори, якщо воно їм так важливо. Та якщо брати практичний бік… — Він замислено роздушив у попільничці сиґарету й підвів сердитий погляд. — Хто вирішує долі світу — люди з двома загатами чи люди з однією загатою?

 — Мені здавалося, ви хотіли тільки почути від мене, як, на мій погляд, народжуються такі думки?

 — Якщо ви хотіли мені це пояснити, то я вас, на жаль, не зрозумів, — сказав Туцці.

 — Та це ж бо дуже просто: у вас немає другої загати, а отже, немає й принципу мудрости, і ви не розумієте жодного слова з того, що кажуть люди, які мають душу. З чим я вас і вітаю!

Помалу Ульріх усвідомлював, що він у безглуздій формі висловлює в цьому дивному товаристві думки, цілком придатні для пояснення почуттів, які невиразно тривожили і його власне серце. Припущення, що в разі дуже гострої сприйнятливости емоції можуть вихлюпуватись через край, а потім входити в свої береги, м’яко й безкрайньо, немов водяна гладінь, поєднуючи почуття з усіма речами на світі, — припущення це викликало в його пам’яті спогад про великі розмови з Аґатою, і на його обличчі мимоволі проступила озлоблена й водночас розгублена міна. Туцці поглядав на нього з-під напівопущених повік і з Ульріхового сарказму невиразно відчував, що тут він, Туцці, — не один такий, чиї «загати» не відповідають його бажанням.

Обидва майже не помітили, як довго не було Рахель; її затримала Діотима, щоб дівчина швиденько допомогла дати лад і їй самій, недужій, і кімнаті, — лад не те що бездоганний, однак досить пристойний, аби прийняти Ульріха. Нарешті покоївка прийшла сказати, щоб Ульріх не йшов додому, а ще трохи зачекав, а тоді поквапилася знов до господині.

 — Усі слова, які ви мені тут навели, — то, звичайно, алегорії, — повернувся Ульріх до перерваної розмови, бажаючи винагородити господаря дому за те, що той погодився скласти йому товариство. — Це — своєрідна мова метеликів! А такі люди, як Арнгайм, справляють на мене приблизно таке враження, ніби вони, попиваючи оцей вишуканий нектар, нагулюють собі черевце! Тобто, — хутко додав він, вчасно зметикувавши, що не варто ображати заразом і Діотиму, — таке враження на мене справляє саме Арнгайм, хоча, з другого боку, цей чоловік викликає в мене і ще одне враження: ніби свою душу він носить, як гаманець, у потайній кишені, на грудях!

Туцці відклав теку й рукавички, які він узяв був, коли ввійшла Рахель, і різко відказав:

 — Знаєте, що це таке? Я маю на увазі те, що ви так цікаво мені пояснили. Це — не що інше, як дух пацифізму! — Він зробив паузу, щоб його відкриття подіяло на співрозмовника. — А в руках дилетантів пацифізм криє в собі, поза всяким сумнівом, велику небезпеку, — значуще додав він.

Ульріх мало не розсміявся, але Туцці говорив страшенно поважно і пов’язав між собою дві речі, справді споріднені, хоч і далеко, між собою, нехай це навіть і смішно — пов’язувати кохання з пацифізмом лише тому, що те й те викликало в нього враження якоїсь дилетантської невгамовности. Тож Ульріх, не знаючи, що відповісти, просто скористався нагодою повернутися до паралельної акції й нагадав, що в ній-бо тепер висунуто гасло «Діяти!»

 — Це ляйнсдорфська ідея! — зневажливо кинув Туцці. — Чи ви ще пригадуєте останню дискусію тут, у нас, незадовго до вашого від’їзду? Ляйнсдорф заявив: «Що-небудь має статися!» У цьому тепер і вся суть, це й називають тепер гаслом «Діяти!» І Арнгайм, звісно ж, намагається підсунути сюди свій російський пацифізм. Чи ви пригадуєте, як від цього застерігав я? Боюся, про мене ще згадають! Ніде зовнішня політика не така важка, як у нас,