Читати книгу - "Теорія літератури"

політичного фанатика — виявилася вже в першому «Маніфесті сюрреалізму», написаному 1924 р. Андре Бретоном. Очевидно, передчуваючи такий розвиток подій, Шарль Бодлер висловлював неґативне ставлення до явища й до терміна «аванґард» у тому його вигляді, як воно існувало в 60-х роках минулого століття у Франції. Він говорив: «З приводу французької пристрасної любові до військових метафор. У нашій країні кожна метафора носить вуса. „Бойова школа літератури“. „Втримати форт“. „Високо нести прапор…“ Інші військові метафори: „поети битви“, „літератори аванґарду“. Це уподобання до військових метафор — ознака натур, які самі собою є не бойовими, а створеними для дисципліни — інакше кажучи, для конформізму, — натур глибоко домашніх, таких, як бельгійці, котрі здатні думати лише в унісон»[399]. Михайль Семенко, хоч і не знав цього висловлювання Бодлера, як і загалом його творчості, інстинктивно відчув, що вони перебувають по різні боки естетичних барикад, і зарахував Бодлера до «жертв побуту», до тих, які тільки й здатні, що «відбивати» життя часів занепаду капіталістичної доби[400].

Творчість Семенка часів журналу «Мистецтво» просякнута апологією бадьорого знищення старого ладу, тріумфальної соціалістичної революції, відповідно, оптимістичного й легкого вбивства захисників старого ладу чи тих, що асоціювалися з «темними силами»:

Темні сили радіють. Заженем їх у нори!

Розіпнемо на стінах, хто коритись не міг!

Хай покриють всю землю червоні прапори —

Лише той веселий, хто світ переміг! —

пише Семенко в «ревфутпоемі» «Тов. Сонце»[401]. І далі продовжує:

Пролетів грузовий з симетрією баґнетів

Закахикали від бензодиму.

І підкреслили: з буржуя ми зробимо котлету:

Нічого панькатися з ними[402].

У «поезофільмі» «Степ» візії технократичного майбутнього поєднуються з такими імперативами, як «Виженем, виріжем без жалю…»[403], що пізніше відгукнуться в тичинівському хрестоматійному: «Будем, будем бить! Будем, будем бить!»

Поряд із Семенковими творами в журналі «Мистецтво» друкуються «радісні» вірші Василя Еллана:

Промерзло згадує Париж

Про дні кривавого терору.

І ґільйотини гострий ніж

В тумані — близько… Скоро… Скоро…[404]

і вірші Василя Чумака з майже нав’язливими образами крові-.

Краплю крові. Кожну хвилю краплю крові — місту…[405]

і не менш кривавого Клима Поліщука. З ними всіма в унісон продовжує Тичина в уславленому «Псалмі залізу»:

Це що горить: архів? музей?

А підкладіть-но хмизу!..[406]

Між віршами Семенка, Еллана, Чумака й навіть Тичини в поетизації руйнування і знищення не така вже й різниця. Семенко чи не перший поширив принцип деструкції до всеохопного підходу до життя, звільнення від обтяжливої старої моралі. Це не просто футуристичний мотив, це загальна тема дня. Закінчаться революція, громадянська війна, однак у суспільстві залишиться бажання покладатися на силу. Деструкція форми чи канону відійде на другий план (формально поезія ставатиме дедалі одноманітнішою, а проза нецікавішою), проте в широкому масштабі зостанеться бажання позбутися старої моралі й просто спокуса вбивати. Тому далекий від будь-яких формальних експериментів чи взагалі вишуканої поетичної техніки Володимир Сосюра 1923 р. писатиме про цілком реальні бажання, які викликатиме в нього вигляд міського базару:

І од базару сонце меркне,

шпурнув би бомбу прямо вниз,

щоб розлетілись феєрверком

червінці, пальта і штани…[407]

Зі «Шляхом», «Літературно-критичним альманахом» і «Музагетом» «Мистецтво» поєднується тільки одним — дискурсом емансипації від Росії. Коряк в есе «Чистилище» засудив російський слов’янофільський месіанізм і поставив запитання: «Але як бути з Україною? Чи вона є, чи її нема?»[408] Відповідь — свого роду український месіанізм, попередник того, що його через якихось шість років обстоюватиме Хвильовий. У цій статті, написаній ритмічною прозою, пошук українськості, революція, західництво зливаються в одну дивну, еклектичну сполуку:

«Революція зі сходу ферментується у нас для перетворення в Західну революцію…

…Україна є. Україна — перша хвиля революції на Заході Європи.

Україна — чистилище. Тут революція гартується до найбільшого і останнього ступня.

На Захід!

Наше мистецтво пролетарське позбудеться російських інтеліґентських впливів.

Шукаймо нових форм!»[409]

Коряк вірить у недогматичність власного слова й літературної спільноти, яка стоїть за його «ми». А крім того, він навіть по-своєму західник. У «Мистецтві» загалом починає формуватися цілком новий тип західництва, звуженого, політизовано-тенденційного у своїй суті. Воно полягало в пошуках на Заході пролетарського мистецтва. Тому на перший план виступали такі явища, як поезія чартистів, або пролетарська поезія у Франції, чи трактування Еміля Вергарна як народного письменника. Такий спосіб тенденційного, ідеологічного перечитування західних літератур зберігся в офіційній українській радянській культурі аж до 70-х років.

Журнал «Мистецтво» закриється в 1920 р. Але аванґард буде розвиватися, відроджуватися під іншими назвами й пропаґуватиме свої ідеї в інших друкованих органах та публікаціях, таких, як «Семафор у майбутнє» (1922), «Катафалк мистецтв» (1922), «Жовтневий збірник панфутуристів» (1923), «Ґонґ Комункульта» (1924), «Бумеранг» (1927), нарешті, в журналі «Нова ґенерація», який виходив у Харкові в 1927—1930 рр.

Поступово напрям, який починався як європейська течія, споріднена з італійським футуризмом і ним наснажена, який 1922 р. публікував роз’яснення своїх мистецьких позицій англійською, французькою та німецькою мовами, в другій половині 20-х рішуче стане на антиєвропеїстичні позиції. В 1927 р. аванґардисти будуть підкреслювати, що «червоний ренесанс» іде не з Заходу, а зі Сходу. Журнал «Нова ґенерація» тоді ж виступить із критикою проєвропейських орієнтацій Хвильового, натякаючи, що добре знає, «куди хилять такі „европи“», і оголосить про те, що стоїть на засадах інтернаціоналізму[410]. Так званий європеїзм пізнього аванґарду, зокрема «Нової ґенерації», матиме строго вибірковий характер. Журнал широко публікуватиме матеріали про ліве мистецтво Франції та Німеччини й принципово іґноруватиме ті явища, котрі, на його думку, були ознакою капіталістичного занепаду.

З часом теоретичний дискурс аванґарду ставатиме дедалі простішим і прозорішим, його філософія — однозначнішою, демонструючи опозицію між аванґардом — мистецтвом простим — і модернізмом з його ускладненим, інтелектуалізованим поглядом на життя. Так само посилюватиметься антиелітарний дискурс аванґарду в цілому й Семенка зокрема, який дебютував з претензією на вибраність своєї постаті та невеликої групи прихильників. Аванґардистам уже мало буде сказати, що «наше оточення — пролетаріат», вони поставлять амбітну мету: «для своїх читачів ми мусимо бути  о р г а н і з а т о р а м и  нової психіки, нової зростаючої людини, нової раси»[411].

Псевдосучасність, антиінтелектуалізм, антифілософізм, антиіндивідуалізм, антиелітаризм, антипсихологізм, нарешті, апологія насильства, характерні для українського аванґарду часів журналу «Мистецтво», до кінця 20-х років увиразняться й досить ясно окреслять його як принципово антимодерністичие явище.

Неокласицизм — філософія консервативної модернізації

Неокласики, як і футуристи-аванґардисти, у свій спосіб прагнули розправитися з