Читати книгу - "Щоденник Майдану та війни"

Київ і вирушили на схід України воювати за територіальну цілісність України в складі нещодавно організованої Національної гвардії або повернулися додому. Ті, хто залишилися нині на Майдані, а це якісь кілька сотень майданівців, потроху починають дратувати нову владу. Спро­ба за допомогою «народних зборів» на Майдані ухвалити рішення про повернення центральної частини україн­ської столиці до нормального життя провалилася. Ті революціонери, що залишилися жити в наметах на Майдані та в будівлі мерії, дружно проголосували, щоб залишитися. Повторюється ситуація, яку Київ уже пережив один раз після перемоги Помаранчевої революції. Тоді теж учасники революції, які приїхали з інших регіонів, сподівалися, що нова влада винагородить їх за їхній подвиг квартирами та роботою в Києві. Але цього не сталося. Не станеться й цього разу. Тим більше, що серед тих, хто тепер живе на Майдані, багато хто прибув до Києва вже після перемоги проєвропейської революції.

Першого ж дня свого президентства Петро Порошенко запропонував мирний план урегулювання ситуації в Донбасі. Цей план було почуто всією Україною, крім Донбасу. Ні, звичайні жителі Донбасу почули і, можливо, зраділи. Але для досягнення миру в цьому регіоні треба говорити з політичними силами, здатними зупинити військовий конфлікт, а таких сил у регіоні немає. Партія регіонів тепер утратила свій вплив, а сепаратисти не представлені жодною політичною силою. «Луганська Народна Республіка» та «Донецька Народна Республіка» українським урядом оголошені терористичними організаціями. Самопроголошені мери до­нецьких міст не є політичною силою. Всю їхню діяльність спрямовано на посилення хаосу. У містах, захоплених сепаратистами, не працюють банки, магазини, немає електрики та води, практично неможливо отримати медичну допомогу. Пенсіонери перестали отримувати пенсії, оскільки банки вже пограбовано й вони стоять порожніми, поштові відділен­ня не працюють, а інкасаторські машини з грошима для пенсіонерів не доїжджають до мети — їх грабують дорогою. Життя в Слов’янську, Краматорську та кількох інших містах Донбасу зупинилось. У Луганську і Донецьку ще можна купити продукти харчування, але все більше людей виїж­джають до Центральної чи Західної України. Всі багаті жи­телі Донбасу вже покинули регіон. Губернатор Донецької обла­сті Сергій Тарута і «господар» Донбасу, найбагатша людина в Україні, Рінат Ахметов уже не перший тиждень живуть у Києві. Повернутися вони зможуть тільки після «зачистки» регіону від збройних російських добровольців і від місцевих сепаратистів. Загальна кількість цієї добре озброєної антиукраїнської армії становить до 10 тисяч осіб. Серед них чимало професійних військових, які воювали в Афганіста­ні та в Чечні. У них є артилерія, вони здатні збивати верто­льоти й літаки українських Військово-повітряних сил, вони краще орієнтуються в місцевості. Але при цьому вони зазнають утрат не тільки під час боїв з українською армією і Національною гвардією. За останній час близько сотні бо­йовиків було вбито місцевими кримінальниками, які вважають, що російські найманці отримують по 300 доларів за день. Можливо, через це різні групи бойовиків почали звинувачувати одна одну в зраді та в таємних зв’язках із київ­ською владою.

Київська влада ж не втомлюється повторювати, що військові дії на Сході закінчаться дуже скоро: протягом тижня або двох. Може, дійсно деякі групи місцевих сепаратистів в обмін на обіцяну амністію таємно перейшли на бік україн­ської влади?! Якщо це правда, то втрати російських «добровольців» найближчим часом збільшаться. Щоправда, росіяни про це навряд чи дізнаються. Адже російські мас-медіа не розповідають про авторефрижератори, в яких ночами відправляють на батьківщину трупи загиблих бойовиків. Тільки радіостанція «Эхо Москвы», журналісти якої кілька днів тому вночі супроводжували від Слов’янська до кордону з Росією вантаж 200, розповіли про цю сумну реальність своїм слухачам. Але, на жаль, у єдиної опозиційної радіостанції Росії слухачів небагато. А всі інші радіо- й телеканали повторюють щодня, що російські громадяни в Україні не воюють. А раз вони не воюють, значить, і вбити їх не можна. Так і живе Росія у своїй власній «реальності», а Україна — в своїй.

16 червня 2014 року. Україна: розмір має значення?

Багато в Європі не розуміють, що Україна за територією більша Франції. Але це дійсно так. Від Києва до Луганська, де йде війна, 800 км, до окупованого Криму — понад тисяча кілометрів, до волелюбного Львова, де щойно закінчився міжнародний джазовий фестиваль, 500 кілометрів. У самому Києві чимдуж іде формування нової влади. Обговорюються та визначаються не тільки імена майбутніх міністрів і їхніх заступників, а й кандидатури на посаду голови комітету з кінематографії. Ми­нулої неділі ввечері відбулася зустріч групи видавців, журналістів і політиків у київському ресторані «Бахус», де всі дружно вирішили рекомендувати до складу ради з контролю за телебаченням Марічку Бурмаку — співачку — виконавицю авторських пісень і політичну активі­стку. Діставши її згоду, почали вирішувати, як донести цю кадрову пропозицію до президента Порошенка. Вирішили діяти через його прес-секретаря Андрія Цеголка, відомого журналіста й телеведучого.

Ясно, що у Петра Порошенка нині багато важливіших турбот. Перш за все — це війна на сході країни. Нині українські збройні сили намагаються відрізати сепаратистів від кордону з Росією, через яку триває доставка для них зброї й техніки. Драматичною залишається ситуація і в Лу­ганську — найбільш східному місті України. Після того як терористи збили там український транспортний літак, що заходив на посадку в місцевому аеропорту, було оголошено національний траур по 49 загиблих військових і членів екіпажу літака. Хтось підрахував, що це вже 6-й національний траур цього року. Один раз траур оголошували у зв’язку із загибеллю шахтарів, п’ять разів — у зв’язку із загибеллю українських військових в Донбасі. Ситуація в Донбасі абсолютно сюрреалістична: щоранку шахтарі спускаються в шахти, сепаратисти нападають на блокпо­сти української армії або влаштовують засідки на автоколони військових і прикордонників, а військові та прикордонники вступають у бої з бойовиками і намагаються їх витіснити із захоплених містечок і сіл. Траур же зазвичай оголошується в мирний час у зв’язку з нещасними випадками, які спричинили загибель людей. Під час війни траур не оголошували. А це означає, що для України те, що відбу­ва­ється в Донбасі, — не війна. Дивно, але й окупацію Криму, хоч і було визнано світовою громадськістю як акт агре­сії проти України, але самою Україною не було сприйнято як війну. Під час війни між двома державами зазвичай відразу розриваються дипломатичні відносини. Росія, навпаки, недавно повернула свого посла до Києва, а посол України постійно протягом останніх місяців перебував у Москві. Це не означає, одначе, що йдуть якісь дипломатичні переговори, націлені на розв’язання маси існуючих проблем. Україна висуває вимоги Росії, щоб її прикордонники припинили пропускати зі своєї території через кордон автотранспорт зі зброєю для бойовиків і російських