Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

нехитра тактика приносила свої плоди – поляки так і не змогли зайняти останнє перед Равою-Руською село.

Розв’язка настала несподівано не лише для українців, але й для поляків. Після чергової відбитої атаки, коли поляки відступили, надійшов наказ покинути свої позиції. Виявилося, що фронт під Угневом не витримав натиску поляків і, щоб не опинитися в оточенні, потрібно було відступити. Пізніше дізналися, що телефоніст, який прийняв це повідомлення, переплутав, але Гребенне вже зайняли поляки.

Ні у кого не виникло сумнівів, що поляки спробують розвинути успіх, але увійти у місто на плечах відступаючих українських сотень їм не вдалося: на височині, що панувала над Равою-Руською, вони зустріли такий шалений опір, що поспішно відступили у щойно зайняте село, яке виднілося у чотирьох кілометрах.

Сотні Головінського й Секунди зайняли заздалегідь викопані окопи і почали готуватися до бою.

Командири у біноклі спостерігали за усіма маневрами поляків. Було зрозуміло, що перша невдача не охолодила їхнього бажання вже сьогодні заволодіти Равою-Руською, щоб звідси мати змогу загрожувати правому крилу усього фронту.

Невдовзі почався наступ поляків. З-під Гребенного обидві гармати обстрілювали позиції українців, але великої шкоди і тим більше паніки вони не завдали. Радше за все це була моральна підтримка тих, хто наступав. Але не вони були небезпечними. Піхоту підтримував ескадрон польських уланів у кількості п’ятдесят шабель. Зараз вони наступали на найнебезпечнішому напрямку вздовж дороги на Раву-Руську, якраз навпроти того місця, де в окопі причаївся Юрій Засмужний.

«Головне, не панікувати! – твердив він собі. – Головне, не піддаватися паніці. Решта – не головне».

Він узяв на приціл улана на вороному коні, що вирвався вперед у сподіванні на ходу перестрибнути небезпечні окопи, і коли прозвучала команда «Вогонь!», легко натиснув на курок. Приклад боляче вдарив у плече, Юрій подався назад, а коли подивився на поле бою, то побачив, що з півдесятка коней біжать без вершників. І вороний кінь теж. Чи куля Юрія його вбила чи постарався хтось інший, було не так важливо, головне, що атака кавалерії захлинулася й улани повернули назад. А за ними й піхота. Перший бій за Раву-Руську українці виграли. Попереду були інші.

Двадцять дві години поляки безперервно атакували українські позиції у марній спробі зайняти їх, двадцять дві години українці стояли на смерть. Молох війни збирав свою поживу. Захищаючи Раву-Руську, поліг від поранення у голову Лука Король з Пирятина. Заледве не попрощався з життям Юрій Засмужний. Поляк-улан підняв над ним руку з шаблею, щоб рубонути з плеча, як сталося нечуване: рука раптом зникла, замість неї Юрій побачив лише закривавлений обрубок. Засмужного врятував таки польський снаряд, що випадково натрапив на руку улана. На щастя, він не розірвався. Від болю поляк знепритомнів і повалився на дно окопу. Про нього одразу забули – потрібно було відбивати атаку.

Але українцям все ж не вдалося втримати Раву-Руську, і наступного дня у місто увійшли польські війська. Фронт стабілізувався на східній околиці міста – знекровлені у боях польські частини просто вже не мали сил наступати, а українські сотні були надто стомлені, щоб відступати.

Настало тимчасове перемир’я, якого ніхто не оголошував і яке могло закінчитися кожної миті. Обидві сторони укріплювали свої позиції, але якщо поляки отримували підкріплення регулярно, то численні звернення Військової команди до Львова залишилися без відповіді.

І все ж саме українці перші здійснили спробу відвоювати місто. Декілька груп під командуванням чотаря Івана Пушкаря зранку 30 листопада атакували залізничну станцію і захопили її. Серед атакуючих був і стрілець Юрій Засмужний. На той час на станції стояв щойно прибулий ешелон зі зброєю, яку вже почали розвантажувати. Командир вирішив переправити зброю на той бік фронту, а це можна було зробити лише разом з ешелоном. Він посадив на вагони двадцять стрільців для охорони і наказав машиністам рушати. Решта стрільців прикривали відхід – зі сторони центра міста підтягувалося підкріплення.

По рухомому поїзду поляки відкрили вогонь, українці відстрілювалися. Відстань між ворогами іноді скорочувалася до небезпечних двадцяти метрів – цього було достатньо, щоб влучно прицілитись чи докинути гранату. Але поїзд вже набрав достатньої швидкості і навіть якби поляки змогли його захопити, то зупинився б він вже по ту сторону фронту. Зрозумівши, що зброя відходить ворогам, поляки вирішили знищити її зовсім, щоб не дісталася нікому. Вони закидали вагони гранатами, які, однак, не завдали їм відчутної шкоди. Одна з таких гранат вибухнула на даху вагона поруч із Засмужним. Невідома сила підняла його в повітря і скинула з вагона. Він приземлився на ноги, відчув неймовірний біль унизу і знепритомнів.

Скільки пролежав непритомним, згадати не міг. Розплющив очі, коли поруч уже не було ні поїзда, ні поляків, тільки низькі свинцево-сірі хмари на темному небі. Спробував опертися на ноги, але ступні не слухалися, неначе були не його. Повторив спробу – і різкий біль знову кинув його у небуття.

На цей раз Засмужний опритомнів вже пізньої ночі від того, що йому холодно. З хмар сипав густий сніг, і Юрій зрозумів, що замерзне, якщо залишиться тут. Ще не розуміючи, що сталося з його ногами, Юрій перевернувся на живіт і спробував повзти. На щастя, нерухомими виявилися лише ступні, а коліна його слухалися. І він поповз вздовж полотна у напрямі недалекого фронту.

На його щастя, Юрій перебував на нейтральній території, тому поляків тут не було. Зате буквально вже за десять хвилин на нього натрапила стрілецька сторожа. Два стрільці підбігли до нього, впізнали і підняли з землі. Причому, не знаючи, що з ним, один зі стрільців узяв його за чоботи, від чого Юрій дико скрикнув і вкотре знепритомнів.

Його перенесли до військового шпиталю, що розташувався в тилу. Лікар наказав його роздягнути, оглянув тіло, обмацав ноги і при цьому похитав головою. Максим Холод, якого також поранили у цьому бою, запитав:

– Лікарю, що з ним?

– Хто ви йому?

– Сусід.

Лікар подивився на перев’язані груди і руку Холода і сказав:

– У нього розірвані обидва ахіллесові сухожилля. Він ніколи більше не зможе ходити.

Зброя, здобута з великими втратами (з українського боку – 8 стрільців вбитими і 19 пораненими), дала змогу галицькій армії протриматися ще півроку, але ні Максим Холод, ні Юрій Засмужний у цій війні участі вже не брали. Сотник Володимир Секунда, щоб не мати зайвого тягаря, відправив поранених у шпиталь Сокаля, а місцевих – додому.

Пелагея зустріла Юрія як рідного. У неї навіть виникла суперечка з Іваном Засмужним, у кого повинен жити далі Юрій. Іван хотів, щоб брат був