Читати книгу - "Дівчата, Емма Клайн"

майже зникли. Сюзен повернулася через досить тривалий час і побачила, як тремтяча рука місіс Дютон стискає мою руку.

Висловлювання матері сповнені болю і розчарування: я невдаха. Я ненормальна. Вона приміряла на себе критичний образ, як миле, нове пальто, потік гніву, який вона демонструвала для невидимого журі. Вона хотіла знати, з ким я увірвалась до будинку Дютонів.

— Джуді бачила ще двоє дівчат з тобою, — сказала вона. — Можливо, троє. Хто вони?

— Ніхто, — я дотримувалась суворого мовчання, як партизан, сповнена почесних почуттів. Перш ніж вони з Донною зникли, я спробувала передати миттєвий сигнал: «Я візьму все на себе». Їй не варто було хвилюватись. Я розуміла, чому вони покинули мене. — Там була лише я, — сказала я.

Від гніву вона перекручувала слова.

— Ти не можеш залишатись у цьому будинку і лити потоком брехню.

Я бачила, наскільки збентежена вона була через цю нову складну ситуацію. Її донька ніколи раніше не була проблемою, завжди йшла по життю, не чинячи опору, така ж охайна і самостійна, як рибка, що сама прибирає свій акваріум. Тож чому вона мала чекати чогось іншого чи навіть готуватися до такої ймовірності?

— Ти говорила мені, що ходила до Конні все літо, — казала мати. Фактично кричала. — Ти говорила це так багато разів. Просто мені в лице. І вгадай, що? Я зателефонувала Артуру. Він сказав, що тебе не було в них вже понад місяць. Майже два місяці.

Моя мати була схожа на загнаного звіра в той момент, її обличчя було збентежене від люті, вона, задихаючись, заливалася слізьми.

— Ти брехуха. Ти брехала тоді. І тепер ти теж брешеш, — вона міцно стискала руки. Увесь час піднімала їх і опускала по швах.

— Я зустрічалася з друзями, — схопилась я. — У мене є й інші друзі, крім Конні.

—Інші друзі. Авжеж. Ти зв’язалась з якимось хлопцем, Бог знає яким. Паскудна маленька брехуха. — Вона майже не дивилася на мене. Її слова були такими маніакальними, мов з гарячки, схожими на непристойне бурчання збоченця. — Можливо, мені варто відвезти тебе в центр тимчасового утримання неповнолітніх правопорушників. Ти цього хочеш? Я розумію, що більше не можу контролювати тебе. Тож я віддам тебе їм. Подивимось, чи зможуть вони вправити тобі мізки.

Я схопилась і вийшла, проте навіть у коридорі, навіть коли зачинила двері до своєї кімнати, я досі чула її нестерпні примовляння.

Френка було викликано як підкріплення: я дивилася з ліжка, як він знімав двері до моєї спальні з петель. Він робив це обережно і спокійно, хоч йому і довелось з ними повозитись якийсь час, він знімав їх з пройми, неначе вони були скляні, а не дешеві, пустотілі.

Він обережно спер їх до стіни. Тоді затримався на якусь мить уже в порожній проймі. У руках бряжчали шурупи, неначе кості.

— Вибач за це, — сказав Френк, неначе він був усього лише найманим робітником, робітником з виконання маминих забаганок.

Я не хотіла помічати доброти в його очах, як швидко спустошилися мої злобні висловлювання про Френка і справжність його тепла. Я вперше могла уявити його в Мексиці, злегка засмаглим, так, що волосся на його руках стало платиновим. Він попиває лимонад, оглядає свою золоту копальню — я уявляла печеру, зсередини вимощену кам’янистими наростами із золота.

Я досі очікувала, що Френк розповість матері про вкрадені гроші. Доповнить список моїх проблем. Але він не розповів. Можливо, він бачив, що вона вже і так достатньо сердита. Він мовчки сидів за столом під час її безкінечних дзвінків до мого батька, тоді як я слухала їх з коридору. Її емоційні скарги, всі її питання зводилися до панічного викладу. Це ж ким треба бути, щоб увірватися до сусідського будинку? До сім’ї, яку я знала все життя?

— Просто так, — пронизливо додала вона. Пауза. — Ти думаєш, я її не питала? Думаєш, не намагалася?

Тиша.

— О, звичайно, правильно, я впевнена. Хочеш спробувати?

І так мене було відправлено до Пало Альто.

Я провела два тижні в квартирі батька. По інший бік від Денніс. Апартаменти Портофіно, настільки ж масивні і порожні, наскільки дім матері розтягнутий і щільно заставлений. Тамара з батьком переїхали до найбільшої кімнати і повсюди були натюрморти дорослого життя, які вона так очевидно упорядкувала: миска з восковими фруктами на стійці, бар на коліщатах із закоркованими пляшками алкогольних напоїв. Килим, з ледь помітними слідами від пилососа.

Сюзен забуде мене, думала я, ранчо завирує власним життям, і в мене нічого більше не залишиться. Моє відчуття гоніння поглинало ці переживання і розбухало від них. Сюзен була неначе покинута в рідному місті кохана солдата, відстань робила її образ прозорим та ідеальним. Але, можливо, якась часточка мене відчувала полегшення. Я мала можливість відволіктися. Будинок Дютонів налякав мене, порожнеча, яку я помітила в обличчі Сюзен. Це була невеличка гострота відчуттів, маленькі внутрішні переміни і незручності, нехай навіть так, але вони були.

Що я очікувала від проживання з батьком і Тамарою? Що мій батько почне вивідувати причину моєї поведінки? Що він покарає мене, діятиме, як батько? Здавалось, що покарання було правом, від якого він відмовився, і обходився чемно і люб’язно, як зазвичай ставляться до старших батьків.

Він був сильно здивований, коли вперше побачив мене, — минуло більше двох місяців. Здавалось, він нагадав собі, що має обійняти мене і, похитуючись, зробив крок у моєму напрямку. Я помітила нові пучки волосся в нього на вухах, і його ковбойської сорочки я ніколи раніше не бачила. Я знала, що теж маю інакший вигляд. Моє волосся було довше і скуйовджене на кінчиках, як у Сюзен. Моя сукня з ранчо була така поношена, що я могла простромити пальця через рукав. Що рукави були нижче від великого пальця. Мій батько зробив крок уперед, щоб допомогти мені з сумкою, проте я вже підняла її на заднє сидіння, перш ніж він дійшов до мене.

— Все одно дякую, — сказала я, намагаючись усміхнутися.

Він стояв, руки по швах, а коли усміхнувся, то було в його усмішці певне безпомічне вибачення незнайомця, який хотів, щоб йому повторили, як проїхати. Мій розум був для нього містично магічним трюком, з якого він міг лише дивуватися. Так і не спромігся розібратись у прихованих його комірчинах. Коли ми всілися, я відчувала, що він наважується, щоб розпочати батьківську бесіду.

— Мені ж не треба зачиняти тебе в кімнаті, правда? — запитав