Читати книгу - "2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк"

між теплою та холодною півкулями був місцем постійних штормів, де дощі й зливи з градом, мокрий сніг і просто сніг безперервно змагалися між собою за панування над цією територією.

За ті пів століття, які минули з часу катастрофічної посадки «Цяня», космічний корабель перемістило аж на майже тисячу кілометрів. Напевне, він — як і «Ґалексі» — дрейфував кілька років по нововиниклому Галілейському морю, поки не пристав до цього похмурого та негостинного берега.

Щойно «Білл Ц.» вирівнявся перед спуском, у кінці другого «стрибка» через Європу, Флойд упіймав сигнал локатора, відбитий від мети їхньої подорожі. Той сигнал був напрочуд слабкий для такого великого об’єкта, як «Цянь»; тільки-но шатл прорвався крізь хмари вниз, люди зрозуміли чому.

Місце аварії космічного корабля «Цянь» — першого космічного корабля, пілотованого людьми, які мали висадитися на супутнику Юпітера — було в центрі невеликого круглого озера, очевидно, штучного та з’єднаного каналом з морем, що було звідси менше ніж за три кілометри. Від зорельота залишився тільки скелет, та й той не весь; «м’ясо» було обгризене дочиста.

Але ким? — подумав ван дер Берґ. Тут не було ніяких ознак життя; місце мало такий вигляд, ніби було занедбане роками. Та він не мав жодного сумніву в тому, що хтось таки «роздягнув» розбитий корабель, цілком обдумано та майже хірургічно точно.

— Здається безпечним для посадки, — озвався Флойд і зачекав кілька секунд, поки ван дер Берґ не кивнув якось майже відсторонено на знак згоди. Геолог уже знімав на відео все, що бачив.

«Білл Ц.», наче пір’їнка, сів на берег того ставочка, і тепер люди дивилися через холодну темну воду на цей пам’ятник людському прагненню до пізнання світу. Здавалося, зручного способу дістатися безпосередньо до місця аварії не було, але насправді це й не мало значення.

Одягнувши свої напівскафандри, вони взяли вінок і понесли до краю води, якусь мить урочисто потримали його перед камерою, а потім, віддаючи данину пам’яті загиблим членам екіпажу «Цяня», спустили той вінок на воду від імені всього екіпажу «Ґалексі». Вінок був красивий: навіть попри те, що доступним матеріалом для його виготовлення були тільки металева фольга, папір та пластик, можна було легко повірити, що квіти й листя справжні. До вінка з усіх боків були прикріплені записки та написи, багато з них були виведені стародавнім (китайським) письмом — що на цей час уже офіційно вийшло з ужитку, — а не латинським шрифтом.

Коли вони поверталися до «Білла Ц.», Флойд задумливо промовив:

— А ти помітив, що там практично не залишилося металу? Тільки скло, пластик, синтетика.

— А шпангоути та тримальні балки?

— Композит — переважно вуглець, бор. Хтось тут поблизу дуже голодний на метал… і вміє його розрізняти, коли бачить. Цікаво…

І дуже, подумав ван дер Берґ. У світі, де не могло існувати вогню, метали та стопи виготовити було майже неможливо, і тому вони тут такі ж цінні, як… алмази.

Доповівши на базу й отримавши подячне повідомлення від другого помічника Чанґа та його колег, Флойд підняв «Білла Ц.» на тисячу метрів і продовжив шлях далі на захід.

— Останній раунд, — сказав він, — немає сенсу підніматися вище — ми будемо там через десять хвилин. Але я не приземлюся: якщо Велика стіна така, як ми думаємо, я волів би за краще не робити цього. Ми зробимо швидкий проліт і вирушимо додому. Підготуй камери; це може виявитися навіть важливішим за гору Зевс.

А ще, додав він про себе, я, можливо, скоро дізнаюсь, що відчував п’ятдесят років тому недалеко звідси мій дідусь Гейвуд. У нас буде про що поговорити, коли ми зустрінемося — менше ніж за тиждень, якщо все піде добре.

Розділ 50. «Відкрите місто»[66]

Яке жахливе місце, подумав Кріс Флойд: нічого, крім ураганного дощу зі снігом, шквальної хуртовини та випадкових проблисків краєвиду, помережаного льодом, — ось чому, приміром, Гейвен був просто тропічним раєм! Проте він знав, що там, на «темному боці» Європи, який перебував лише за кілька сотень кілометрів далі за обрієм, було ще гірше.

Та, на його подив, погода раптово прояснилася, і якраз перед тим, як вони досягли своєї мети. Хмари розсіялись — і там, попереду, виявилася величезна чорна стіна заввишки майже з кілометр, яка простяглася прямо впоперек траєкторії польоту «Білла Ц.». Вона була така величезна, що, без сумніву, створювала тут свій власний мікроклімат: панівний вітер огинав її, залишаючи вузьку тиху місцинку з завітряного боку.

Цю стіну миттєво розпізнали як Моноліт. Біля його підніжжя знайшли собі притулок сотні напівсферичних споруд, які в променях низького сонця, що було колись Юпітером, сяяли примарним білим світлом. Вони, подумав Флойд, точнісінько як прадавні вулики — тільки виліплені зі снігу; самим своїм виглядом скидалися на щось земне, знайоме до болю, що крутилося вже на кінчику язика й готове було з нього злетіти. Але ван дер Берґ випередив Флойда лише на якусь частку секунди.

— Іглу, — промовив він. — Та сама проблема — те саме рішення. Тут немає більше ніяких інших будівельних матеріалів, крім хіба що скелі, з якою було б набагато важче працювати. І низька гравітація, напевне, допомагає — деякі з цих бань досить великі. Цікаво, хто в них живе?..

Вони були ще надто далеко, щоб розгледіти, чи рухається там щось вуличками того маленького містечка на краю світу. А коли нарешті наблизилися, то побачили, що ніяких вулиць нема.

— Це Венеція, зроблена з льоду, — сказав Флойд. — Тільки іглу та канали.

— Амфібії, — відказав на те ван дер Берґ. — Цього слід було очікувати. Цікаво, де ж вони?

— Можливо, ми їх налякали. «Білл Ц.» набагато гучніший зовні, ніж усередині.

Якусь хвилину ван дер Берґ був надто зайнятий зніманням та розмовою з «Ґалексі», а потім сказав:

— Гадаю, ми не можемо просто піти звідси, не спробувавши законтактувати з ними. Твоя правда — це набагато важливіше за гору Зевс.

— І може виявитися куди небезпечнішим.

— Я не бачу жодної ознаки передових технологій… Поправка: он там щось схоже на стару радарну «тарілку» XX століття! Можеш підлетіти ближче?

— І підставитися під постріли? Ні, дякую. Крім того, закінчується паливо, і ми не можемо висіти тут вічно. Іще тільки десять хвилин — якщо хочеш повернутися додому.

— Чи можемо ми хоча б приземлитися і роззирнутися? Онде голий шматок скелі — сідай!.. Чорт бери, і де всі?

— Полякались, як і я… Дев’ять хвилин. Я пролечу один раз через місто — знімай усе, що зможеш… Так, «Ґалексі»… Ми окей —