Читати книгу - "2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк"

просто дуже зайняті в цей момент… Зв’яжемося пізніше…

— Я тільки-но зрозумів, що це не радарна «тарілка», але щось не менш цікаве. Воно направлене прямо на Люцифера — це сонячна піч! Вельми корисна річ там, де сонце завжди стоїть на місці… а ти не можеш запалити вогонь.

— Вісім хвилин. Шкода, що всі поховались усередину.

— Або знов у воду. Чи можемо ми глянути ближче на ту велику будівлю з відкритою місциною навколо неї? Думаю, це міська ратуша.

Ван дер Берґ показував на конструкцію, значно більшу за всі інші й зовсім інакшого дизайну; це була сукупність вертикальних циліндрів на кшталт просто таки величезних органних труб. Ба більше, це було не якесь там невиразне біле іглу, а мало на собі по всій поверхні складний візерунок у цяточку.

— Європіанське мистецтво! — вигукнув ван дер Берґ. — Це ж справжнісінька фреска! Ближче, ближче! Ми повинні все зняти!

Флойд слухняно почав спускатися нижче… і нижче… і нижче. Він, здавалося, повністю забув усі свої попередні застереження щодо обмеження в часі; і раптом шокований ван дер Берґ, не вірячи власному здогадові, зрозумів, що Флойд збирається зробити посадку.

Науковець швидко відвів очі від суходолу, який стрімко наближався, та глянув на свого пілота. Хоча Флойд, як з усього було видно, повністю контролював «Білла Ц.», але здавався якимось загіпнотизованим: він утупився в одну точку прямо перед собою, по курсу шатла, який ішов на посадку.

— Що таке, Крісе?! — прокричав ван дер Берґ. — Ти знаєш, що робиш?

— Звісно. Хіба ти його не бачиш?

— Не бачу кого?

— Того чоловіка, що стоїть коло найбільшого циліндра. І на ньому нема дихального приладдя!

— Не будь ідіотом, Крісе, там нікого нема!

— Він дивиться прямо на нас! Він махає нам… Здається, я його знаю… Боже мій!

— Там нікого… Нікого! Спинись!

Флойд ігнорував супутника повністю. Він був абсолютно спокійний, а його рухи — чіткі та професійні, тому він просто ідеально посадив «Білла Ц.» на ґрунт, вимкнувши двигун саме в потрібний момент перед посадкою.

Після цього він украй сумлінно перевірив покази всіх приладів на панелі керування та встановив запобіжні фіксатори на всіх кнопках і важелях. І тільки потому, як повністю виконав усю цю процедуру, Кріс Флойд — зі спантеличеним, але щасливим виразом на обличчі — знову подивився в ілюмінатор.

— Привіт, дідусю, — промовив він м’яким і тихим голосом до того, кого ван дер Берґ не бачив.

Розділ 51. Фантом

Навіть у найжахливіших своїх кошмарах доктор ван дер Берґ ніколи не міг собі уявити, що колись потрапить у якийсь ворожий світ у крихітній космічній капсулі в компанії з одним божевільним. Але Кріс Флойд принаймні не здавався буйним; можливо, він навіть буде в гарному настрої та знову захоче без ризику полетіти назад до «Ґалексі»…

Кріс і досі вдивлявся в ніщо, а його губи час від часу рухались у німій розмові. Інопланетне «місто» залишалося зовсім безлюдним і мало вигляд майже такий, наче його покинули не одне століття тому. Одначе тепер ван дер Берґ несподівано став помічати деякі красномовні ознаки чиєїсь недавньої тут життєдіяльності. Хоча ракетні двигуни «Білла Ц.» і здули тонкий шар снігу безпосередньо навколо місця посадки, позостала частина маленької площі все ще залишалася злегка припудреною. Це була ніби як сторінка, вирвана з книжки, вкрита знаками та ієрогліфами — і деякі з них Рольф міг прочитати.

Так от, на тій сторінці написано, що ген у тому напрямку, приміром, хтось проволік важкий предмет — або ж то був слід від самого аборигена, від його незграбної манери пересуватися суходолом. А, наприклад, від цього — закритого тепер — входу до одного з іглу вела доріжка, в якій безпомилково вгадувався слід якогось колісного транспортного засобу. Занадто далеко, щоб можна було розгледіти деталі, валявся невеличкий предмет, який міг бути викинутою кимось якоюсь посудиною — схоже, що європіанці часом бувають такими ж недбалими, як і люди…

Наявність тут життя була незаперечна та разюча. Ван дер Берґ відчував, що за ним у цю мить стежать тисячі очей чи інших органів чуття, і неможливо було здогадатися, чи доброзичливі ті мізки, що отримують сигнали від отих органів, чи ворожі. А може, вони взагалі байдужі до всього й просто чекають, коли непрохані гості заберуться геть, а самі вони знову зможуть продовжити свою перервану й таємничу справу.

І тут Кріс Флойд знову заговорив у порожнє повітря перед собою.

— До побачення, дідусю, — промовив він тихо, з легким нальотом смутку; а повернувшись до ван дер Берґа, озвався вже звичайним тоном: — Він каже, що нам уже час іти… Упевнений, ти вважаєш мене божевільним.

За цієї ситуації, вирішив ван дер Берґ, найрозумнішим буде не погодитися. Рольф не знав, що, у кожному разі, дуже скоро йому й без цього буде про що переживати по-справжньому.

Отже, потім Флойд пильно та з тривогою подивився на дані на екрані бортового комп’ютера «Білла Ц.». Після цього за якусь мить він цілком адекватним і зрозумілим тоном сказав — так, наче просив вибачення:

— Вибач, Ване. На цю посадку витрачено більше палива, ніж я планував. Нам доведеться змінити подальший маршрут.

Іншими словами, подумав, спохмурнівши, ван дер Берґ, це означало: «Ми не можемо повернутися до “Ґалексі”».

Йому ледве вдалося стриматися, щоб не вигукнути: «Чорт би забрав твого дідуся!» — і натомість просто запитав:

— То що робитимемо?

Флойд вивчав карту та набирав на клавіатурі якісь цифри.

— Ми не можемо залишитися тут… (А чом би й ні? — подумав ван дер Берґ. — Якщо ми все одно помремо, то зможемо перед цим хоча б із максимальною користю провести свій час, дізнавшись про тутешній світ якомога більше.) Тому нам слід знайти місце, де шатл з «Юніверсу» легко зможе нас підібрати…

Після цих слів глибоко в душі ван дер Берґ полегшено зітхнув. Яким же він був дурнем, що сам про це не подумав; він почувався людиною, яку помилували в останню мить — і саме тоді, коли вже стояв під шибеницею з мотузком на шиї. «Юніверс» повинен дістатися Європи менше ніж за чотири дні; постій на «Біллі Ц.» навряд чи можна назвати розкішним, але він усе одно був безмежно кращий серед більшості варіантів, які Рольф міг собі уявити.

— … десь подалі від цієї мерзенної погоди… стабільну рівну поверхню… поближче до «Ґалексі», хоча я не впевнений, що це сильно нам допоможе… де не буде жодної проблеми. Нам вистачить палива на п’ятсот кілометрів, але ми просто