Читати книгу - "Там, за зимою, Ісабель Альєнде"

заявила Пустунка, й Річард, щоб не розчарувати її, визнав, що це справді так, хоча кохання не мало нічого спільного з його поводженням. Вона була минущою, її можна було замінити дюжинами таких самих дівчат — легковажних, прагнучих уваги, пойнятих страхом перед самотністю.

Наступної суботи Річард прокинувся близько дев’ятої ранку в її ліжку. Кілька хвилин у безладі кімнати шукав свою одіж, не кваплячись, бо знав, що Аніта досі напівпритомна після пігулок; зазвичай дружина пробуджувалася десь ополудні. Про Бібі він також не турбувався; о цій порі вже мала прийти нянька, яка подбала б про дівчинку. Невиразне відчуття провини вже майже зникло; Пустунка мала рацію: єдиною жертвою в цій ситуації був він сам, прив’язаний до психічно хворої дружини. Варто було Річардові виявити найменше зніяковіння через те, що обманював Аніту, дівчина повторювала йому своє завжденне прислів’я: «чого очі не бачать, того серцю не жаль». Аніта не здогадувалася або удавала, буцімто не здогадується про його походеньки, і він мав право розважатися. «Пустунка — минуща втіха, просто слід на піску», — міркував Річард, не підозрюючи, що дівчина закарбується в його пам’яті невигойним рубцем. Перелюбство непокоїло його менше, ніж наслідки пиятики. Після веселої ночі, чоловікові було важко відновитися, часом цілий день у животі пекло, тіло боліло, думки плуталися, рефлекси притуплювалися, а хода була важкою, мов у гіпопотама.

Він не одразу знайшов свою припарковану на бічній вулиці автівку, не одразу вставив ключ у запальник і завів мотор; не знати що гальмувало його, він ворушився, мов у рапідній кінозйомці. Рух о цій порі не був жвавим, і Річард — попри головний біль — пригадав дорогу додому. Минуло двадцять п’ять хвилин відколи він прокинувся поруч з Пустункою, і чоловікові потрібно було терміново випити філіжанку кави й стати під гарячий душ. Він подумки смакував їх — каву та душ — наближаючись до свого гаража.

Дочка чекала батька на порозі дому і, завваживши на розі його автівку, побігла привітатися, як зазвичай робила це вдома, щойно той з’являвся. Річард не завважив її. Відчув удар, не знаючи, що переїхав Бібі. Миттєво загальмував і почув розпачливий лемент служниці. Подумав, що збив собаку, бо правда, яку передчував у закапелках свого мозку, була нестерпною. Гнаний несосвітенним страхом, який моментально вивітрив з його голови хміль, підхопився з сидіння і, не помітивши причини удару, на якусь мить навіть відчув полегкість. Але потім нахилився.

Йому випало витягти дочку з-під машини. Удар нічого не порушив: піжама з ведмедиками була чистою, в кулачку дівчинка затиснула ганчір’яну ляльку, в її розплющених очах світилася неймовірна радість, як завжди, коли вона його зустрічала. Річард дуже обережно підняв її, з безумною надією притиснув до грудей, цілував і кликав, а здаля, з іншого світу, до нього долинали крики служниці й сусідів, гудки зупинених автомобілів, а потім сирени машин поліції та швидкої допомоги. Усвідомивши масштаби трагедії, запитав себе, де зараз Аніта, чому він не чув її голосу й не бачив у щільній юрбі, що скупчилася навколо. Мине багато часу, і він дізнається, що, почувши скрегіт гальм і гамір, Аніта визирнула у вікно на другому поверсі і згори, заклякла, бачила все — від першого поруху чоловіка, який опустився навколішки біля автівки, і до тієї миті, коли машина швидкої допомоги, виючи, мов вовчиця, й блимаючи червоним світлом, що віщувало біду, загубилася за рогом. Дивлячись у вікно, Аніта Фарінья знала напевне, що Бібі не дихає, і сприйняла цей останній удар долі таким, яким він був насправді: як власну страту.

Аніта не витримала. Одним безперервним монологом бубоніла різні дурниці, а коли відмовилася від їжі, опинилась у психіатричній лікарні, де порядкували німці. Біля неї — одна вдень, інша вночі — постійно чергували дві напрочуд схожі між собою медсестри — обидві огрядні та владні, наче дочки-близнючки якогось прусського полковника. Ці страхітливі матрони заповзялися впродовж двох тижнів годувати її через зонд густою рідиною із запахом ваніліну, одягати проти волі й практично силоміць волочити на прогулянки на внутрішнє подвір’я божевільні. Ці прогулянки й інші обов’язкові, покликані боротися зі згубними думками заходи, як, приміром, перегляд документальних фільмів про дельфінів і панд, ніяк не подіяли на Аніту. Тоді директор лікарні запропонував електросудомну терапію, метод ефективний і не надто ризикований, щоб, — як він висловився, — вирвати її з заціпеніння. Лікування проводилося б під наркозом, пацієнтка ні про що не здогадувалася б, а єдиним незначним неприємним наслідком могла стати тимчасова втрата пам’яті, яка в Анітиному випадку була б радше благом.

Річард вислухав пропозицію й вирішив зачекати, бо не наважився б піддати дружину кільком сеансам електрошоку, і цього єдиного разу родина Фарінья була з ним згодна. Вони погодилися також не розтягувати її перебування в тому тевтонському закладі довше необхідного строку. Щойно стало можливим відмовитися від зонда й чайними ложечками годувати хвору пюре, Аніту відвезли в дім її матері. Якщо доти сестри доглядали її почергово, то після випадку з Бібі вони ні на мить не залишали Аніту саму. Вдень і вночі одна з жінок була поруч з Анітою — чатувала й молилася.

Річарда знову вигнали з жіночого світу, в якому знемагала його дружина. Він навіть не міг наблизитися до неї, щоб спробувати пояснити, що сталося, й попросити пробачення, хоча пробачити таке неможливо. Ніхто в його присутності не промовляв цього слова, але ставилися до нього, як до вбивці. Власне, він і почувався вбивцею. Жив у домі сам, поки родина Фарінья утримувала у себе його дружину. «Вони викрали її», — жалівся в слухавку Орасіо, коли той телефонував з Нью-Йорка. А от батькові, який телефонував так само регулярно, не зізнавався, на який жах перетворилося його існування, а заспокоював старого оптимістичною історією про те, що вони з Анітою завдяки психологічній підтримці родини переборюють горе. Джозеф знав, що Бібі потрапила під машину й загинула, але не здогадувався, що за кермом сидів Річард.

Служниця, котра доглядала Бібі й прибирала в домі, пішла того ж дня, коли сталася біда, й не повернулася навіть по гроші. Пустунка також кудись завіялася, бо Річард уже не міг оплачувати її випивку, а ще через забобонний страх: дівчина гадала, буцімто причиною Річардових нещасть є якесь прокляття, а це зазвичай річ заразна. Безлад навколо Річарда зростав, пляшок на підлозі більшало, в холодильнику лежали вкриті зеленим нальотом зіпсовані харчі, що втратили свої природні якості, а брудна одіж множилася сама, наче помахом чарівної палички якогось фокусника. Чоловік лякав своїм виглядом учнів, які швидко позникали, і він уперше