Читати книгу - "Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса"

— Він поїде з нами до Лондона.

— А я? Мені доведеться залишитися?

— Це необхідно заради нього. Ви і тільки ви зможете врятувати його. Обіцяєте?

Вона коротко кивнула якраз тієї миті, коли з’явилися Фелпс та її брат.

— Що ти там нудьгуєш на самоті, Енні? — крикнув Джозеф. — Виходь на осоння.

— Ні, дякую. Мені голова трохи болить, а в цій кімнаті прохолодно й свіжо.

— Що нам тепер робити, містере Голмс? — запитав наш клієнт.

— Я хочу, щоб ви, містере Фелпс, вирушили зі мною до Лондона.

— Просто зараз?

— Коли вам буде зручно. Припустімо, за годину.

— Що ж, я вже досить окріпнув. Якщо це необхідно...

— Будьте впевнені, що так і є.

— Може, ви схочете, щоб я залишився в Лондоні до завтра?

— Я саме збирався вам це запропонувати.

— Ага! І якщо наш нічний друг з’явиться сьогодні, він зрозуміє, що пташка відлетіла. Можете цілком мати нас у своєму розпорядженні, містере Голмс. Ми зробимо все, чого ви зажадаєте. Може, і Джозефу варто поїхати з нами? Він би міг мене доглянути.

— Містер Ватсон — лікар, із цим він і сам упорається. Якщо не заперечуєте, ми у вас пообідаємо, а потім утрьох вирушимо до Лондона.

Чого домагався мій друг, я, зізнатися, не тямив. Обід минув жваво, проте міс Гаррисон не вийшла до столу і під якимось приводом залишилась у спальні. А Фелпс, передчуваючи активні дії, ожив і збадьорився.

Дещо пізніше з’ясувалося, що Голмс має для нас іще один сюрприз. Коли ми разом із нашим клієнтом дісталися станції та увійшли у вагон потяга, мій друг спокійно оголосив, що має намір залишитися у Вокінгу.

— Є ще кілька речей, які я хотів би уточнити, перш аніж ви поїдете, — сказав він. — Ваша відсутність, містере Фелпс, мені на руку. Ватсоне, ви мене зобов’яжете, якщо після прибуття до Лондона негайно відвезете нашого друга на Бейкер-стрит і залишитеся там, доки я до вас не приєднаюся. Ви є давніми шкільними друзями, тож вам знайдеться про що поговорити. Сподіваюся, що поснідаємо ми вже разом, я намагатимусь устигнути на потяг, який прибуває на вокзал Ватерлоо о восьмій ранку.

— А як же наше розслідування в Лондоні?! — розпачливо вигукнув Фелпс.

— Ми розпочнемо його завтра. Наразі від мене буде більше користі тут.

— Перекажіть моїм у Браярбреї, що я розраховую повернутися завтра до вечора, — висунувшись із вікна, прокричав Персі, коли потяг рушив.

— У Браярбрей я навряд чи потраплю, — обізвався Голмс, і життєрадісно помахав рукою.

Дорогою ми з Фелпсом так і не змогли знайти прийнятного пояснення такому несподіваному повороту подій.

— Мені здається, Голмс має намір знайти вчорашнього зломщика, якщо, звісно, це була спроба пограбування, в чому я дуже сумніваюся.

— Що ж, по-вашому, то було?

— Ви, безперечно, можете списати все на мої розхитані нерви, але я вважаю, що навколо мене плететься якась складна інтрига і з незрозумілої мені причини я став мішенню для гурту заколотників. Звучить пишномовно й безглуздо, але факти говорять за себе! Навіщо крадієві знадобилось лізти до спальні, де йому свідомо нічим поживитися? Чому він був із ножем?

— Можливо, це була відмичка. Та й кому знадобилось переслідувати вас?

— О, ні — ніж із довгим лезом. Я бачив, як блиснуло лезо.

— Що ж, коли Голмс дотримується тієї самої думки, це пояснює його поведінку. Якщо йому вдасться спіймати того, хто минулої ночі намагався до вас добутися, це допоможе знайти й того, хто викрав морську угоду. Годі собі уявити, щоб у вас знайшлося два вороги, один з яких вас пограбував, а другий мав намір убити.

— Але ж Голмс сказав, що не збирається повертатися до Браярбрею.

— Я знаю його давно, — відгукнувся я, — і ніколи не бачив, щоб він робив що-небудь, не маючи на те вагомих причин.

Кінець цього дня видався нелегким. Після своєї хвороби Фелпс був усе ще слабим, а нещастя, що впало на нього, зробило його дратівливим і нервовим. Даремно я намагався розважити його балачками про Індію, Афганістан і про незлагоду в країні. Він знову й знову повертався до зниклого документа. Вибудовував здогадки, висловлював припущення, розмірковував, намагаючись уторопати, чим зараз зайнятий Голмс, які кроки зробить лорд Голдгерст, які новини чекають на нас уранці. До ночі нерви Персі зовсім здали.

— Скажіть, Ватсоне, ви вірите, що Голмс зуміє допомогти мені? — запитав він. — Адже з таким складним завданням йому ще не доводилося стикатися, чи не так?

— Він розгадував загадки й складніші за вашу.

— Навряд чи вони можуть зрівнятися з моєю за її політичним значенням.

— Не беруся судити, але мені достеменно відомо, що Голмс захищає інтереси трьох королівських родин Європи, і в досить серйозній справі.

— Ви його добре знаєте, Ватсоне. Як думаєте, Голмс іще не втратив надії? Чи знайде він угоду?

— Він мені нічого не говорив.

— Це поганий знак.

— Навпаки. Я помітив, що, коли Голмс заходить у глухий кут, він, насамперед, повідомляє про це. Мовчазним він стає, коли виходить на слід, але ще не остаточно впевнений в успіхові. Друже Персі, ми не допоможемо справі, навіть якщо протеревенимо до ранку. Я пропоную лягти спати, щоб зі свіжими силами зустріти завтрашній день, хай там що він нам принесе.

Нарешті мені поталанило умовити Фелпса дослухатися моєї поради, хоча я розумів, що навряд чи сьогодні вночі йому вдасться заснути. Нервозність Персі якимось чином передалась і мені, а тому я півночі крутився в ліжку, міркуючи про цю дивну справу та вигадуючи десятки версій. Навіщо Голмс залишився у Вокінгу? Чому він попросив міс Гаррисон не виходити впродовж дня зі спальні хворого? З якою метою він приховав від мешканців Браярбрею, що перебуватиме буквально поряд із ними? Такими думками я мучив себе, доки під ранок мене не зморив сон.

Коли я прокинувся, на годиннику була сьома. Я дав собі лад і попрямував до спальні Голмса, де застав Персі Фелпса зовсім розбитим після безсонної ночі. Зустрів він мене запитанням, чи не прибув іще Голмс.

— Він приїде, як і обіцяв, — сказав я. — Не раніше, не пізніше.

І мав рацію, оскільки невдовзі по восьмій до нашого під’їзду підкотив кеб, із якого висадився мій друг. Дивлячись у вікно, ми побачили,