Читати книгу - "Додому"

вона повернула ліворуч і рушила до житлових районів. Майрон ішов слідом за нею. Вона дісталась аж 59-ої вулиці й повернула праворуч до південної частини Центрального Парку. Вони проминули готель «Плаза» і повернули на північ на П’яту авеню. Дівчина йшла спокійно й упевнено, без вагань. Зі своїх спостережень Майрон зробив припущення, що вона й раніше ходила цим шляхом і, мабуть, мешкає в Нью-Йорку.

Майрон Болітар, майстер дедукції. Будь ласка, не цурайтеся його через таланти.

Дівчина повернула на схід на Східну 61-у вулицю. Коли вона перетинала Паркову авеню, Майрон бачив, як вона потяглася до сумки й підготувала ключ. Біля особняка перед нею були ковані залізні ворота. Вона відімкнула їх, тоді спустилася двома східцями й зникла всередині.

«Особняк біля Паркової авеню, — подумав Майрон. — Дівчина, мабуть, з багатої сім’ї».

Знову: Майрон Болітар, майстер дедукції. Якщо вколоти його, то кров не потече?

Він стояв надворі, обмірковуючи свій наступний крок. Спочатку він написав Великій Сінді: «Новини?»

Велика Сінді: «ПАТРІК В АВТОБУСІ. ПРИПУСКАЮ, ВІН ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ».

Майрон: «Я буду майстром дедукції, красно дякую».

Велика Сінді: «ЩО?»

Майрон: «Не звертайте уваги».

Він дивився на двері, сподіваючись, що вони відчиняться і він зможе…

І він зможе що?

Він збирався наблизитися до дівчини на вулиці й запитати про її стосунки з хлопцем, з яким вона щойно зустрілася біля Кунсткамери Ріплі? Майрон не з поліції. Він не мав на те ніякого дозволу — жодного засобу, вигляду чи форми. Він буде для всіх просто огидним незнайомцем середнього віку, який чіпляється до молодої дівчини. Він не знав її імені. Він про неї геть нічого не знав.

Ні, це хибний крок у цій ситуації.

Він узяв телефон і подзвонив Есперансі.

— Що трапилося?

— У мене є адреса біля Паркової авеню.

— Що ж, тра-ля-ля. А я живу в однокімнатній квартирі в Гобокені.

— Смішно, — сказав Майрон.

— А хіба ні? Називай адресу.

Майрон продиктував.

— Я стежив за дівчиною до цього місця.

— Хіба ти не заручений?

— Ха-ха. Вона зустрічалася з Патріком. Мені треба дізнатися, хто така.

— Візьмуся за це.

Коли він вимкнувся, телефон знову задзвонив. На екрані був номер Терези.

— Привіт, красуню, — відповів він на дзвінок.

— Боже, який ти улесливий.

— Ти так гадаєш?

— Ні, — сказала Тереза. — Насправді я гадаю, що саме брак улесливості робить тебе таким сексуальним. Знаєш, що?

Майрон рушив назад. Він припаркував машину на забитій стоянці біля театру на Таймс-сквер.

— Що?

— Компанія відіслала мене додому на їхньому приватному літаку.

— Ого, класно.

— Я щойно приземлилася в Тетерборо.

— Ти отримала цю роботу? — запитав він.

— Скоро дізнаюся.

Майрон зупинився на розі. Варто йому йти до машини чи спіймати таксі?

— Тоді ти на шляху додому?

— Так.

— Хочеш зробити дещо непристойне? — запитав він.

— Овва, беру свої слова назад. Ти таки улесливий.

— Це означає «так»?

— Імовірніше, це «так».

— Ти не бачиш, — сказав Майрон, — але зараз я біжу до машини.

— Хутчіш, — звеліла Терезе перед тим, як закінчити телефонну розмову.

* * *

Майрон припаркувався на підземній стоянці позаду «Дакоти». Коли він сходив темним пандусом, перед ним з’явилося троє чоловіків. Він упізнав того, хто був посередині — батько Ріса, Чік Болдвін. Інші двоє були в джинсах і бавовняних сорочках. Вони були великими й старалися здаватися ще більшими. В одного була бейсбольна бита.

— Я просив тебе облишити це все, — сказав Чік.

— Ти серйозно? — зітхнув Майрон.

— Я попереджав, щоб ти забув про ті повідомлення, чи не так?

— Попереджав.

— І що?

— І я не послухав, — відповів Майрон. — Можна швидше? У мене начебто плани. Грандіозні плани.

Чік рукою пригладив назад волосся.

— Ти гадав, що я… бавлюся з тобою?

— Не знаю, Чіку, і насправді мені байдуже. То який твій наступний крок? — Майрон показав на двох чоловіків у бавовняних сорочках. — Ці дві горили мають мене побити?

— Ти кого назвав «горилою»? — запитав Горила-з-Битою.

— Так, — утрутився Горила-без-Бити. — Це ти горила, а не ми.

Майрон намагався не зітхнути.

— Ви бачите, панове, що там угорі? — Він показав пальцем над їхніми головами. Коли обидва глянули вгору, Майрон вдарив між ногами того, хто тримав биту, висмикнувши її, перше ніж горила склався навпіл, неначе шезлонг. Майрон глипнув на Горилу-без-Бити. Той подумав, що саме час відступити, і залюбки це зробив.

Майрон подивився на Чіка.

— Не варто було цього робити, — сказав Чік.

— Навіщо ти їх привів?

— Гадаю, щоб ти звернув увагу.

— Я звернув увагу зараз.

Чік пішов до колишнього Горили-з-Битою та нахилився, воліючи йому допомогти.

— Ти більше схожий на навіженого двоюрідного брата Брук, аніж я думав.

— Чіку!

— Що?

— Я прямую до дечого дуже особливого, — відповів Майрон. — Я без сумнівів і вагань гепну тебе цією битою, якщо ти не відійдеш з дороги.

— Просто йди собі, — сказав Чік.

Майрон якусь мить розглядав його обличчя, а тоді збагнув дещо.

— Ти казишся, тому що я розмовляв з Ненсі Мур про ті повідомлення.

— Я просив не робити цього, так? Я майже благав тебе.

— Не в цьому річ, Чіку.

— А в чому?

— Ти міг дізнатися про це єдиним способом. Тобі сказала Ненсі Мур.

Майрон Болітар, майстер дедукції, знову завдає удару.

Чік нічого не відповів. Майрон підійшов до нього і допоміг колишньому власнику бити підвестися. Майрон сказав чоловікові тікати. Той вчинив, як йому веліли, хоча і трохи кульгав. Майрон знову повернувся до Чіка.

— І це означає, — Майрон тепер був в ударі, — що ви двоє розмовляєте про ті повідомлення. Тож-бо між вами двома було щось насправді значне.

Голос Чіка здавався надзвичайно сумним, хоча його вигляд і далі був пихатий.

— Ти мусиш залишити це, Майроне. Благаю тебе.

— Навіть якщо це ключ до знаходження твого сина?

— Це не ключ. Якби я вважав, що це пов’язано якось із Рісом, я кричав би про це щодня на весь світ. Але не пов’язано. Чому ти не можеш мені повірити?

— Тому що ти занадто близький до цього. Ти не об’єктивний.

— Ти не облишиш справу, чи не так? — заплющив очі Чік.

— Ні, не облишу. І давай-но я трохи тебе підштовхну тут, Чіку. Якщо ти мені не скажеш, я розповім про все Брук.

Чік здригнувся так, ніби ці слова склалися в кулак і погрожували його вдарити.

— Спершу ти мусиш зрозуміти одне.

— Я не мушу, але говори.

— Я кохаю Брук. Завжди кохав. Завжди кохатиму. Наше життя не ідеальне. Я знаю, той псих Уїн…

— Чіку!

— Що?

— Перестань обзивати мого друга, гаразд?

Чік кивнув.

— Так, нехай. Уїн ненавидить мене. Він вважає,