Читати книгу - "Сміттяр, Мар'яна Доля"

33

- Ось ми й на місці! - весело вигукнула Поллі, відчиняючи дверцята таксі. Ерік розплатився за проїзд та допоміг їй вийти. Він роззирнувся навколо. З лівого боку дороги зеленів чи то дуже впорядкований ліс, чи, навпаки, дещо занедбаний парк. Праворуч недалеко один від одного вишикувалися чепурні котеджі, оточені живоплотами з самшиту, з однаковими зеленими газонами перед ганком та обплетеними виткими трояндами верандочками. Деякі будиночки стояли з зачиненими віконницями - мабуть, господарі вже завершили літній сезон. У інших ще можна було побачити на подвір'ях шезлонги та гамаки.

Ще поки вони їхали швидкісним потягом ( Ерік уперше подорожував цим видом транспорту і був просто зачарований ним), хлопець з нетерпінням визирав у вікно, бажаючи не пропустити той момент, коли на видноколі з'явиться океан. Смішно сказати, але доживши до вісімнадцяти років, Ерік ще жодного разу не бував на узбережжі. Щоліта вони з батьками вирушали до комфортабельної бази відпочинку, розташованої на березі озера. Їм надавали безкоштовні соціальні путівки з триразовим харчуванням та різними оздоровчими процедурами. Чого ще було треба?

І от він побачив  широкий водний простір, сповнений такої могутньої сили, що у хлопця аж перехопило дух. Він притиснувся чолом до шибки поїзда і дивився на високі гребені хвиль, що здіймалися  на горизонті, з захватом, наче був маленьким хлопчиком.  Дивні відчуття переповнювали його. Це була і радість, і, водночас, жаль за чимось, що могло б трапитися у його житті, але пройшло повз нього. І  невтримне бажання спинити цю мить, продовжити її, посмакувати ще якийсь час це просте щастя. Проте потяг звернув у тунель - і океан зник з виду. А зараз, коли вони стояли на широкій асфальтованій дорозі та роззиралися навкруги, він знову був поруч - там, за будиночками, відразу розпочинався пляж і навіть на трасу було чутно шум прибою.

 - Тобі подобається? - спитала Поллі, дивлячись на його усміхнене обличчя.

 - Так, дуже! - відповів Ерік.

 - Тоді ходімо до будинку, вмиємося з дороги та щось перекусимо.

У містечку, звідки вони добиралися на таксі, Поллі передбачливо знайшла супермаркет та накупила цілих два пакети продуктів. Зараз Ерік узяв ці пакунки і поніс до будинку.

Поллі дістала з кишені  куртки ключі і відчинила вхідні двері.

 - Ну ось ми і вдома! - весело вигукнула вона.  - Тут, унизу, кухня, вітальня, батьків кабінет, а спальні нагорі. Звичайно, все дуже скромно, але зі смаком! У ролі дизайнера інтер'єру виступала ваша покірна слуга!

Ерік  посміхнувся. Йому сподобався цей невеликий, але затишний будинок. Поллі провела його на другий поверх і показала спальню з окремою ванною кімнатою.

 - Можеш прийняти душ та переодягтися, - скомандувала вона, - а тоді спускайся до кухні, допоможеш мені з вечерею.

Вони разом на скору руку зварили спагетті, заправили готовим соусом із баночки, приготували салат зі свіжих овочів та перекусили.

 - Ну що, підемо на пляж?

Сонце уже майже сховалося за дерева на протилежному боці дороги. Проте небо над океаном було ледь підсвічене рожевим, і виникала ілюзія, що надворі не вечір, а  світанок. Легкі перисті хмарки теж  набули місцями золотавого, а місцями рожевуватого відтінку. Хвилі були вже трохи меншими, але все одно створювали враження могутньої, неприборканої стихії.

 - Тут завжди  неспокійна вода, - сказала Поллі. - До того ж, поруч проходить якась холодна течія. Одним словом, купатися не вельми приємно.  Відаю перевагу басейну.

 - Але все одно це дуже круто, - мовив Ерік.

Поллі принесла з собою шерстяний плед, вони простелили його на піску та сіли у затишку великого каменя, що невідомо звідки взявся  на цьому пляжі. Можливо, ще в  прадавні часи, коли наступав льодовик, він приніс цю брилу з гір. А може, це був узагалі шматок метеорита, який тисячі років тому упав на землю?

 - Про що ти думаєш? - спитала Поллі, відводячи від обличчя неслухняне пасмо волосся, розвіяне вітром.

 - Та так, про різне... про метеорити.

 - Ні, ти невиправний! - вона жартівливо штовхнула його в плече. - Така атмосфера, захід сонця, океан, романтика, а він думає про метеорити!

 - Тут таке повітря, аж в голові паморочиться. - сказав Ерік. - Це просто здорово - мати котедж на березі океану. Дістало все, там, у місті -  можна все покинути і рвонути сюди.  Навколо тиша, простір. Небо, вода. Відразу  в голові все перезавантажується, так легко стає...

 - А я не люблю океан, - раптом тихо сказала Поллі.

 - Чому?

Вона  опустила голову і заходилася малювати пальцем на піску якісь візерунки.

 - Знаєш, коли мені було п'ятнадцять років, трапилася така історія... Мама, як завжди, повезла сестру на якийсь конкурс, а ми з татом приїхали на вихідні сюди, на узбережжя. Тільки він був дуже зайнятий, увесь час сидів у себе в кабінеті і працював. А я  пішла на пікнік. Тут, по сусідству, жив один хлопець. Він уже навчався в університеті, виглядав таким крутим. І страшенно мені подобався. Ми майже й не спілкувалися, так, кидав мені "привіт" при зустрічі. А тут побачив мене на пляжі і каже: "Мала, хочеш погуляти? До мене приїхали друзі з міста, збираємося на невеличкий пікнік." А мені що, я вуха розвісила та й пішла...

Поллі щільніше закуталася у свою джинсову курточку, неначе їй раптом стало холодно. 

 - Ми  сиділи он там, за тими скелями , - махнула вона рукою в напрямку високого берега,  зарослого  кущами. - Розвели вогонь, смажили якісь  ковбаски, хліб, випили вина. Було троє хлопців і я . Але не думай, що я якась така дурепа, вони всі були виховані, культурні, нічого такого. Якби ж хоч щось мене насторожило, то я б із ними не пішла... А потім Тоні мені запропонував трохи прогулятися вздовж берега. Напередодні був шторм, і море виносило на берег дуже гарні мушлі. От він сказав, що знайде мені таку мушлю, а може, ще й з перлиною усередині. Я тоді подумала, що він, мабуть, збирається признатися мені в коханні, тільки перед друзями соромиться... Та ні, я таки була дурепа, зовсім без мізків...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍