Читати книгу - "Ангельський вибір, Дар’я Дзвін"

Розділ 13.2

Я ненав'язливо запропонувала:

— Не хочеш спробувати?

Він глянув на мою тарілку.

На ній була апетитна запіканка, від якої йшов спокусливий аромат. Зверху вона була полита карамеллю.

— Я не їм таку... їжу. — На останньому слові обличчя хлопця трохи скривилося.

Згадався момент у машині з морозивом. Підозри закралися в душу. Я вирішила уточнити.

— Тільки не кажи мені, що ти ніколи не куштував її.

Він вигнув одну брову, немов кажучи «і що тут такого?».

— Сир же ти коли-небудь їв?

У відповідь тиша.

— Нііі, — не вірячи, простягла я. Мої очі поповзли на лоба. — У тебе алергія?

— Ага, психологічна, — хмикнув той.

Я посерйознішала. Як можна було забути, що раніше його забезпечувала одна мати, а тепер він сам повинен шукати гроші навіть на просту їжу? Можливо, в сім’ї Ітана просто не було коштів на це і він не мав нікого, хто міг би поділитися всім цим.

Сором постукав у мої двері.

— Ти не мав можливості? — обережно уточнила я. — Якщо тобі не вистачає грошей, то ти скажи, Хенк допоможе. Або ж я можу тобі дати щось із власних заощаджень.

— Я на жебрака схожий? — Він відірвався від стейка й насупився.

Я похитала головою.

— Ні. Лише знай, що можеш на нас розраховувати.

Щось мені підказувало, що його дитячі роки були не з райдужних, як у багатьох інших дітей. У грудях щось стиснулось. Мені захотілося зробити хоч щось, щоб викликати в нього яскраві позитивні емоції.

— Давай зіграємо в гру? — раптом запропонувала, нахиляючись вперед.

Ітан підняв брови.

— Гра? Серйозно?

— Не будь занудою. — Я жартівливо стукнула його по руці. — Тобі сподобається!

Він з підозрою дивився на мене.

— Сумніваюся.

— Ти мені ще подякуєш за це. Я загадую тобі бажання, ти його виконуєш, а потім вигадуєш щось для мене. Звичайно, все має бути в міру розумного. Ну як, ти згоден?

Ітан усміхнувся і ліниво відкинувся на спинку дивана.

— Бажання за бажання?

— Так.

— І що ж ти хочеш? — поцікавився у мене.

— Небагато. — Широка усмішка розповзалася по обличчю. — Ти разом зі мною з'їдаєш запіканку.

Сам би він через власну впертість не став це їсти, а ось підштовхнути його до цього я могла. Запіканку варто лише раз спробувати, і вона назавжди захопить твоє серце.

Хлопець замислився. Уважно подивився на мене, потім на десерт, ніби шукав там якийсь підступ. Не знайшовши його, резюмував:

— Дурне бажання.

— Але потім ти зможеш загадати мені все, що захочеш.

У карих очах затанцювали чортики.

— Все, що захочу? — Куточки його губ піднялися, набувши підступного вигляду.

— У межах розумного, — нагадала, поки мозок представляв найжахливіші варіанти.

— Зрозуміло, — легко відповів він, нахиляючись на стіл. Посмішка на його обличчі стала ще ширшою. — Я згоден, тільки годуєш мене ти.

— Ем… — на мить розгубилася. — А чи це не надто нахабно?

— Це ти затіяла. — Він невинно знизав плечима. — Я прийму гру лише за такої умови.

От і намагайся зробити для нього щось хороше. Все одно викрутить на свою користь. Я ложечкою відламала шматочок запіканки і простягла йому через стіл. Ітан схопив його зубами і з'їв. І все це він робив, не відриваючись від мене очей. Мені від такого прямого погляду стало незручно. У ньому було щось таке глибоке, що цей момент видавався дуже інтимним. Хлопець посміхнувся і облизав кінчиком язика верхню губу.

— Наступного разу жуй швидше, — зауважила я, дивлячись у його самовдоволене обличчя.

— Ви настільки люб'язні, міс Діас.

— Навчаюся у вас, містере Вуд. Бажаєте ще один шматочок?

Він знову скривився, дивлячись на запіканку.

— На жаль, я не маю вибору.

— Який ви бідненький.

За одним шматочком пішов другий, третій, четвертий. Ітан, сам того не помічаючи, з'їв мій десерт.

— Ну як? 

— Жахливо.

Мені було просто смішно від того, як він усіляко намагався показати свою зневагу до цієї страви, хоча вона йому, скоріш за все, сподобалися.

Я з цікавістю повернула голову.

— Чому ти так ненавидиш усе, що пов'язане із солодким?

— Це для слабаків.

— А ти, я дивлюся, весь такий сильний.

— Безперечно! — Він усміхнувся.

Я простягла йому ложку з карамеллю.

Ітан тільки відкрив рота, а ложка «цілком випадково» різко піднялася вгору і вдарила його по нахабному носу, залишивши там солодкий слід. Хлопець похмуро дивився на мене спідлоба, так і не витершись від карамелі. Це видовище викликало у мене напад сміху.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍