Читати книгу - "Ангельський вибір, Дар’я Дзвін"

— Смішно? — підозріло спокійно поцікавився він.

— Дуже! Твій вираз обличчя неперевершений.

— Помста, значить, — простягнув він, хижо дивлячись на мене.

— Ти сам захотів, щоб я тебе годувала. Ось і отримав.

— Добре. — Його очі загадково заблищали, а на обличчі з'явилася хитра посмішка. — Ти знаєш, що це дуже погано з твого боку? Не соромно, Ангелятко? Ти маєш негайно це виправити, щоб не псувати наші стосунки і не змушувати мене вдаватися не до найкращих вчинків.

З мене вирвався смішок.

— У тебе завжди великі запити.

— Беру краще від життя.

Я взяла серветку і, доки він не встиг відскочити назад, ковзнула нею по кінчику носа й витерла карамель.

Далі ми поїхали у готель, вибрали два номери та розійшлися розкладати речі. Своє бажання він так і не озвучив, але пообіцяв зробити це незабаром. Я раділа, що зник його похмурий настрій, який був зранку. Часу на збори було достатньо. В обід ми вирішили пішки піти на фестиваль.

— Тут недалеко, — сказала я, як тільки ми покинули готель. — Йти близько десяти хвилин.

— О’кей, — відповів він, одягаючи сонячні окуляри.

Хоч на вулиці був вересень, сонце світило добряче, а на небі не було жодної хмаринки. Тішило те, що холодний вітерець компенсував спеку. Проходячи повз магазини, кафе, офіси, ми обговорювали, хто і як облаштувався в номері та плани на вечір.

— Чорт. — Ітан глянув на руку, куди сів маленький жук. — Терпіти їх не можу.

Він хотів його вдарити, але я швидко схопила його за зап'ясток.

— Стривай. Це ж сонечко.

Усміхаючись, обережно підставила їй палець, на який вона успішно залізла, а потім піднесла розкриту долоню з комахою Ітану.

— Дивись, яка вона гарна. — У неї була червона спинка, посипана безліччю чорних крапок. — І зовсім не страшна. Навіщо вбивати таке невинне створіння?

Хлопець приспустив окуляри і подивився на мене, як на божевільну.

— Ти захищаєш життя комахи? У нашому світі перемагають найсильніші, а слабкі приречені програвати.

Я тяжко зітхнула.

— Світ приречений, поки люди так мислять. Потрібно бути добрішими один до одного, і, можливо, у цього світу з'явиться шанс на хороше майбутнє. Егоїзм, сила, жага до влади призведуть лише до руйнування. Потрібно думати про наслідки та майбутнє.

— Які наївні думки.

Знизила плечима.

— Можливо, але я вірю в це.

Ітан промовчав. Подальший шлях ми провели у тиші, розмірковуючи про щось своє. Наші погляди на життя, думки, принципи були повними протилежностями. Він все бачив у темних тонах, коли я намагалася зробити своє життя яскравим. Які б погляди на  світ у нас не були, але ми щиро вірили в них. Занадто різні, але в чомусь дуже схожі.

Чим ближче ми підходили до фестивалю, тим голосніше лунала музика. Побачивши місце, де я мріяла побувати довгий час, мене охопила ейфорія. Усередині від хвилювання заметушилися метелики.

— Дивись! — Я вказала на прилавок, де вчили декорувати та створювати штучні квіткові прикраси. Мої ноги одразу ж понесли мене до нього, через кілька хвилин до мене підійшов Ітан. Він підняв окуляри і роздивлявся все, що я йому показувала.

— Тут елементи декору штучні, щоб зберегти більше живих квітів. А он там, — я вказала пальцем убік, — розповідають як правильно поєднувати квіти для декоративних клумб. Ой! Там далі йдуть рідкісні рослини, уявляєш?!

Я дивилась в різні боки, не знаючи з чого почати. Мені хотілося одночасно заглянути до кожного прилавка, подивитися всі майстер класи, обійти всю територію фестивалю. Я була настільки щасливою, що в пориві емоцій схопила Ітана за руку. Мої очі швидко знайшли його, а потім руки міцно обвили чоловічу шию.

— Дякую! — вигукнула я від радості, упершись у його ключицю, потім відпустила хлопця і, ледь не біжучи від надлишку емоцій, вирушила вивчати все навколо.

Час летів непомітно. Я спостерігала за роботою професійних флористів, купила кілька рідкісних рослин і цілий пакет дрібних пристроїв для садівництва. Це місце було моїм власним раєм. Ми обійшли більшу частину фестивалю, зупиняючись біля кожного прилавку. Ітан мовчки слідував за мною, не відчуваючи особливого захоплення від того, що відбувається, але й не показуючи своє невдоволення. Я, мов дитина, раділа за нас двох. Навіть чужі емоції не перешкоджали мені, хоч сильно виснажували. Порівняно з моїми, вони здавалися дрібними, ніби тихий голос на тлі гучної музики.

Я часто ловила на собі задумливий погляд Ітана, який пропалював шкіру. Наш зв'язок залишався загадкою для мене.

«Чи відчуває він його?» — це питання я ставила все частіше і частіше. Не наважувалася запитати безпосередньо, так як боялася здатися дурною або навіженою. Поки це все було тільки в моїй голові, мені було легше. Розум все ще пам'ятав знущання дітей, яким я розповіла про свою незвичайну здатність. Він пам'ятав, як усміхався Хенк з моєї «вигадки», хоч і з ніжністю. Він пам'ятав ті гіркі сльози, почуття самотності і нерозуміння «чому вони не вірять мені? Чому я не така як усі?».