Читати книгу - "Здіймається буря"

що вдячна Синьозірці за те, що та дозволила їй жити у Громовому Клані.

Сіросмуг зайшов до печери і заходився вилизувати щоку медикиці.

— Коли я йшов, то аж ніяк не думав, що ніколи більше з нею не заговорю, — скорботно промурмотів він. — Поховаємо Жовтоіклу?

— Ні, — твердо нявкнув Вогнесерд, відчуваючи раптом незбагненну ясність. У голові відлунили слова Плямолистки: «З нами вона буде в безпеці». — Жовтоікла була не тільки медикішкою, а ще й войовницею. Я чатуватиму біля неї, а на світанку ми її поховаємо.

— Але ж нам треба повернутися до Річкового табору і розповісти, що сталося, — нагадав йому Сіросмуг.

— Тоді я прийду вже увечері — чувати, — відповів Вогнесерд.

* * *

Назад крізь спустошений ліс двоє друзів ішли мовчки. Поки вони дісталися до Річкового табору, сіре пообіднє світло вже почало пригасати. Коти групками лежали по краях галявини, ділячись язиками після вечері. Громові побратими збились у відокремлену купку. Щойно Вогнесерд і Сіросмуг з’явилися на терені, Попелюшка підвелась і пошкандибала до них.

Синьозірка встала зі свого місця коло Білошторма. Вона промчала повз Попелюшку і першою добігла до прибулих вояків. В очах провідниці сяяла надія.

— Ви знайшли Жовтоіклу і Куцохвоста?

Вогнесерд побачив, як Попелюшка аж сахнулася, прищуливши вуха, прагнучи цих новин так само відчайдушно, як і Синьозірка.

— Обоє мертві, — сказав він їм.

І ось новий біль прохромив серце воєводи, коли він побачив, як похитнулась Попелюшка. Маленька киця невпевнено позадкувала, очі їй наче заволокло туманом. Він хотів підійти, але перед ним стояла Синьозірка. В очах Громової провідниці не було болю. Її погляд був твердий і холодний, аж Вогнесерд відчув, як спиною пробіг мороз.

— Плямолистка казала, що вогонь порятує Клан! — прошипіла вона. — Але він нас знищив.

— Ні, — почав було Вогнесерд, проте не зміг підібрати слів, щоби втішити провідницю.

Він перевів погляд на Попелюшку, яка позадкувала до решти котів. До неї поквапилась Піскошторма і притиснулась до новачки, підтримуючи її тільце. Вогнесерд знову подивився на Синьозірку, аж похолонувши від незворушного виразу її обличчя.

— Сьогодні Громовий Клан повернеться додому, — крижаним тоном оголосила вона.

— Але ж ліс порожній. Табір зруйновано! — заперечив Сіросмуг.

— Байдуже. Тут ми чужинці. Маємо повернутись на наші рідні землі, — кинула Синьозірка.

— Тоді я вас проведу, — запропонував сірий вояк.

Вогнесерд глянув на свого друга і раптом збагнув значення цієї туги в його очах. Сіросмуг хотів повернутись додому. Це усвідомлення здійнялося в мозку Вогнесерда метеором, який зненацька освітлює нічне небо. Воєвода очікувально глянув на провідницю. Вона, звісно, теж відчула Сіросмугове бажання повернутись до Клану?

— І чому б нам був потрібен супровід? — примружившись, запитала Синьозірка.

— Я міг би допомогти вам відбудувати табір, — непевно запропонував Сіросмуг. — Може, на трохи зостатися, — він зіщулився, коли Синьозірка люто зиркнула на нього.

— Ти хочеш сказати, що намірився повернутись до Громового Клану? — кинула вона. — Ну, не вийде!

Вогнесерд лише мовчки витріщився на провідницю.

— Ти вирішив бути відданим своїм кошенятам, а не Клану, — огризнулась Синьозірка. — От і живи тепер зі своїм вибором.

Сіросмуг здригнувся. Вогнесерд недовірливо глянув на стару провідницю, а та повернулась і оголосила перед цілим Кланом:

— Готуйтесь вирушати. Ми повертаємось додому!

Громові коти негайно підвелися, проте Вогнесерд відчував лише розчарування і злість, спостерігаючи, як Синьозірка збирає навколо себе Клан.

Погляд провідниці був сфокусований на точці далеко за іншими котами, десь на самому краю галявини. Там стояли Мрячконіжка і Каменешуб, спостерігаючи за Громовим Кланом. Вогнесерд бачив горе в очах Синьозірки, яка дивилась на своїх дорослих кошенят. Стара кішка знала, як воно — розриватися між ріднею й Кланом. Одного разу провідниця обрала відданість Клану, а не кошенятам, і цей вибір заподіяв їй такого болю, якого вона навіть ворогу не могла побажати.

Наче прозрівши, Вогнесерд, здається, збагнув її реакцію на прохання Сіросмуга. Вона злилась не на сірого вояка, а на себе саму. Синьозірка й досі шкодувала, що покинула своїх дітей. І вона, принаймні якась частина її, намагалася впевнитись, що Сіросмуг не повторить тієї ж помилки.

Громові коти знервовано кружляли в сутінках, що все густішали над ними, але провідниця ще рушила до Кривозора.

Вогнесерд повернувся і лизнув плече Сіросмуга.

— У Синьозірки є свої причини казати все це, — промурмотів він. — Зараз вона дуже страждає, але отямиться. Можливо, тоді ти зможеш повернутись додому.

Сіросмуг підвів очі та з надією глянув на друга.

— Гадаєш?

— Так, — відповів Вогнесерд, молячись Зореклану, щоб це виявилось правдою.

Тоді воєвода кинувся за Синьозіркою й наздогнав її саме вчасно, щоб почути, як Громова провідниця офіційно дякує Кривозору за щедрість Річкового Клану. Позаду них стояла Леопардошубка, холодно зорячи на Громових котів.

— Громовий Клан у боргу перед вами, — нявкнула Синьозірка, схиливши голову.

Вогнесерд побачив, як Леопардошубка на цих словах примружилась, блиснувши своїми смарагдовими очима. У лапах закололо від недоброго передчуття. «Якої винагороди вимагатиме Річковий Клан за свою добрість?» — подумав він. Вогнесерд знав Річкову воєводу достатньо добре, щоб розуміти: вона захоче чогось натомість.

Він не відставав від Синьозірки, коли та вийшла наперед Клану і повела своїх котів із Річкового табору. Вогнесерд озирнувся і побачив Сіросмуга, що самотньо стояв у тінях. Очі сірого вояка повнились скорботою, коли він спостерігав, як його колишні побратими ідуть геть.

* * *

Вогнесерд зітхнув, побачивши, що Дрібновух знову завагався на березі ріки. Так, вона розлилась після дощу, але ж Темносмуг та Білошторм уже перейшли і зараз чекали на мілині біля протилежного берега. Порохошуб плив поруч із Папоротелапкою, підтримуючи її, бо мала новачка відчайдушно борсалася, намагаючись утримати свою маленьку сіру голівку над водою. Піскошторма перепливала річку з Попелюшкою. Руда войовниця ні на крок не відходила від учениці медикиці, ще відколи Вогнесерд повернувся з новинами про Жовтоіклу.

— Покваптесь! — наказала Синьозірка, нетерпляче вищирившись до Дрібновуха.

Сірий кіт здивовано озирнувся на її різкий тон, а тоді миттю кинувся у воду. Вогнесерд напружив м’язи, готовий прийти на порятунок, але в цьому не було потреби. Обабіч старійшини, що ошаліло тріпався у воді, виринули Довгохвіст і Мишошубка, підтримуючи його своїми сильними плечима.

Синьозірка пірнула в річку і легко попливла на протилежний берег, з її тіла негайно зникла вся крихкість, слабкість. Пожежа знову зробила з неї сильну кішку, якою вона колись була. Вогнесерд кинувся у воду за провідницею. Хмари над деревами вже стали майже прозорими, і воєвода, ступивши на берег, відчув прохолоду посвіжілого вітру. Він підійшов до Попелюшки, схилився і лизнув її голову. Піскошторма глянула на нього повними скорботи очима, а