Читати книгу - "Здіймається буря"

Там більше не було ніякого зеленого тунелю. Оселя медикицьки здавалася чужою й безмовною, чутно було тільки невпинний стукіт крапель об слизьку землю.

— Жовтоікло! — хрипко гукнув Вогнесерд, виходячи на галявину.

Скеля, в якій стара кішка обладнувала своє кубло, була чорна від сажі. Незважаючи на сморід попелу, воєвода відчув знайомий запах.

— Жовтоікло? — знову гукнув він.

Із скелі у відповідь пролунало низьке, гаркітливе нявчання. Вона була жива! Аж здригнувшись на радощах, Вогнесерд прослизнув у тінисту печеру.

Усередині було геть темно. Кіт ніколи ще там не бував, тож на мить спинився при вході, чекаючи, щоб очі призвичаїлись до мороку. Під однією зі стін рядочком стояли трави і ягоди — задимлені, проте неопалені. Тоді він побачив пару очей, що світилися до нього з найдальшого закутка вузенької печери.

— Жовтоікло! — Вогнесерд кинувся до медикицьки.

Вона лежала, підібгавши під себе лапи, вся закіптюжена і надто слабка, щоб поворухнутися. Кішка заледве могла тримати очі розплющеними, а коли заговорила, голос був слабкий і ледве чутний.

— Вогнесерде, — прохрипіла вона. — Я рада, що прийшов саме ти.

— Не слід було тебе тут залишати, — воєвода притиснувся мордочкою до її хутра. — Мені дуже прикро.

— Що там із Плямошкуром?

Вогнесерд у відчаї похитав головою.

— Він удихнув забагато диму.

— Куцохвіст також, — крекнула Жовтоікла.

Вогнесерд побачив, як її повіки затремтіли й стали заплющуватися. У відчаї він нявкнув:

— Але ми врятували кошеня Злотоквітки!

— Яке з них? — промурмотіла медикиця.

— Ожинка.

Він побачив, як Жовтоікла стулила повіки, і похолов.

Тепер стара кішка знала, що він ризикував її життям заради Тигрокігтя. Зоряний Клан щось їй показав. Щось, чого вона боялась настільки, щоб не хотіти, аби малий уцілів?

— Ти хоробрий вояк, Вогнесерде, — зненацька розплющила очі Жовтоікла і глянула на воєводу. — Я не могла би пишатися тобою більше, навіть якби ти був моїм власним сином. І один Зореклан знає, як би я хотіла, щоб це був ти, а не… — вона натужно, хрипко видихнула, і Вогнесерд зрозумів, що кожне сказане слово шпичаком впивається в її горло. — Хвостолом.

Воєвода здригнувся, коли стара медикиця відкрила йому свою жахливу таємницю: жорстокий Тіньовий провідник доводився їй сином, від якого вона відмовилась при народженні, бо медикотам не можна мати дітей. Хто знає, яку пекельну агонію пережила Жовтоікла, спостерігаючи, як її син убив власного батька, щоб стати провідником, а тоді замалим не знищив свій клан своїми кровожерними амбіціями.

І як міг Вогнесерд сказати цій мудрій киці, що він уже все знає, що він розумів причину її бажання дати Хвостоломові притулок у Громовому Клані, який прийняв і її? Жовтоікла просто хотіла отримати останній шанс потурбуватися про сина, якого змушена була віддати. Кіт схилився і лизнув її вухо, сподіваючись заспокоїти, але медикицька не вгавала.

— Я вбила його. Я його отруїла. Я хотіла, щоб він помер… — її хрипку сповідь урвав болючий напад кашлю.

— Тихенько. Побережи сили, — вмовляв Вогнесерд.

Про це воєвода також знав. Він, заховавшись, спостерігав, як Жовтоікла давала Хвостоломові отруйні ягоди, бо її син зрадницьки допоміг Тигрокігтю та його волоцюгам напасти на Громовий Клан. Вогнесерд бачив, як жорстокий вояк помирає на лапах своєї матері, він чув, як Жовтоікла говорить про свої справжні взаємини з безпорадним котом.

— Давай я принесу тобі води, — запропонував він.

Але Жовтоікла похитала головою.

— Вода мені зараз не допоможе, — прохрипіла вона. — Я хочу розповісти тобі все, перш ніж…

— Ти не помреш! — видихнув Вогнесерд, відчуваючи, наче його серце пронизала гостра крижинка. — Скажи, що я маю зробити, щоб допомогти тобі.

— Не гай мій час, — люто кашлянула Жовтоікла. — Я помру, що б ти там не робив, але я цього не боюся. Просто слухай.

Вогнесерд ладен був благати її замовкнути, поберегти подих і прожити ще кілька митей, але він достатньо поважав медикицьку, щоб послухатись навіть тепер.

— Я б хотіла, щоб ти був моїм сином, але я не змогла б народити такого кота, як ти. Зоряний Клан послав мені Хвостолома, і то був мій урок.

— І що ж ти мала вивчити? — заперечив Вогнесерд. — Ти ж чи не мудріша за Синьозірку.

— Я вбила рідного сина.

— Він на це заслуговує!

— Але я була його мамою, — прошепотіла Жовтоікла. — І хай Зоряний Клан судить мене, як йому завгодно. Я готова.

Не здобувшись на відповідь, Вогнесерд схилив голову і заходився вилизувати хутро Жовтоіклої, наче його любові до цієї старої кішки мало вистачити, щоб іще на трохи затримати її в цьому лісі.

— Вогнесерде, — промурмотіла кішка.

Воєвода зупинився.

— Так?

— Дякую, що привів мене у Громовий Клан. Скажи Синьозірці, я завжди буду вдячна за те, що вона дала мені новий дім. Це гарне місце, щоб померти. Шкода тільки, що я не побачу, як ти стаєш тим, ким тобі судилося стати за присудом Зореклану, — голос старої медикиці різко ослаб, її боки здійнялися у спробі набрати більше повітря у продимлені легені.

— Жовтоікло, — заблагав Вогнесерд. — Не вмирай!

Зболене дихання кішки шарпало йому серце, бо він розумів, що нічого не зможе вдіяти.

— Не бійся Зоряного Клану. Вони зрозуміють тебе і те, що ти зробила із Хвостоломом, — у відчаї обіцяв Вогнесерд. — Наші пращури-вояки вшанують тебе за відданість побратимам і за твою безмежну хоробрість, бо ж стільки котів уже завдячують тобі життям. Попелюшка померла б після того нещасного випадку, якби ти про неї не подбала. А коли був зелений кашлюк, ти ж день і ніч боролася…

Громовий воєвода не міг спинитися і стримати слова, які самі вилітали з його рота, навіть коли зрозумів, що дихання медикиці обірвалося вічною тишею. Жовтоікла померла.

Розділ 28

Вогнесерд лагідно закрив очі Жовтоіклої та опустив голову на її плече, відчуваючи, як із тіла виходить тепло.

Він не знав, скільки часу отак пролежав, слухаючи, як його серце самотньо б’ється у порожній печері. На мить коту здалося, що він відчуває запах Плямолистки, занесений до кубла прохолодним вітерцем. Вона прийшла провести Жовтоіклу до Зореклану? Вогнесерд пустив у себе цю заспокійливу думку і відчув, що провалюється у сон.

— З нами вона буде в безпеці, — почувся лагідний нявкіт Плямолистки. Вогнесерд різко підняв голову і роззирнувся.

— Вогнесерде? — озвався від входу Сіросмуг. Воєвода змусив себе сісти.

— Я поховав Куцохвоста, — нявкнув сірий вояк.

— Жовтоікла померла, — сказав Вогнесерд. Його безбарвний голос відлунив він кам’яних стін. — Вона була жива, коли я її знайшов, але померла.

— Вона щось казала?

Вогнесерд заплющив очі. Він нізащо не відкрив би трагічну таємницю Жовтоіклої жодному коту, навіть своєму старому другові.

— Лише…