Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Що, – буркнула я, – робить гарні знижки?
Дівчина широко усміхнулася і кивнула, а потім сказала:
– Не тільки. Старійшини не люблять вампірів і це взаємно – більшість вампірів незалежні від ковена. Складно керувати і контролювати істот, що в рази старші за тебе. Усі старійшини разом узяті за своє життя не досягнуть рівня Марка. П'ятсот років це не просто вік – це влада, впливові знайомства, знання, вміння, безцінні відомості та, шановані людьми, гроші. Такий багаж становить небезпеку для старійшин і всього ковена, тому вампірам часто дозволяється набагато більше, ніж решті видів. Верхівка боїться повстання, вони знають, що не зможуть перемогти могутніх, впливових, до того ж безсмертних вампірів. А Марк, – Лілі задумалася, – він не створює додаткових проблем.
– Безсмертних? Вампірів неможливо вбити? А як же сонячне світло, дерев'яний кілок, часник врешті-решт.
– Все що ти назвала максимум розсмішить вампіра, – посміхнулася дівчина. – Ну а щодо вбивства – в нашому світі можливо абсолютно все, навіть вбити безсмертного. Хоча це вкрай складно. Настільки, що за всю історію був лише один випадок, коли сфарам довелося об'єднати всі сили для вбивства одного вампіра.
– Скажи, що то був граф Дракула, – затамувавши подих, підняла на неї погляд.
– Що ж люди так небайдужі до Дракули? – сплеснула руками Лілі. – Ось мені реально цікаво, чого ви так причепилися до бідного Влада? Чолов’яга нічого поганого не зробив, а здобув всенародне визнання душогуба та монстра.
– А хто ж із вампірів тоді був настільки жахливий, що його довелося вбити?
– Пабло Ескобар, – коротко знизала плечима дівчина.
– Той самий Пабло Ескобар? – я спіткнулася, а потім швидко заморгала, намагаючись осмислити почуте. – Найбагатший наркоторговець у світі?
– А є інший? – підняла брову Лілі.
Я не знаходила слів, все ще хитаючи головою від невіри. Пабло Ескобар вампір. Точніше був вампіром. Найжахливішим із усіх і єдиним, якого довелося вбити. Перетравлюючи інформацію, я не помітила як Лілі сповільнила крок, а за мить сказала:
– Прийшли.
Я подивилася вперед, потім озирнулася на всі боки, але так і не побачила нічого схожого на клуб. Перед нами був звичайний триповерховий будинок і, судячи з того, що у вікнах не горіло світло – нежитловий. Може офісна будівля, але не дуже вражаюча: стара, сіра, місцями на стінах виднілися пробоїни в цеглі, косий дах і якийсь покинутий вигляд. Що найбільше мене здивувало – мертва тиша навколо. Адже від клубу повинен здійматися шум і галас: музика, двигуни машин на стоянці, та хоча б гамір людей, але й цих тут не було.
– Це чергова міжпросторова петля? – нахмуривши брови, припустила я. Згадавши відсутність будь-яких написів і на фасаді «нашого» кафе, припустила: – Чи сфари мають якісь проблеми з вивісками?
– Думаю Марк замислиться про візуальний маркетинг відразу після того, як посеред Хрещатика вивісять банер: «Маги серед нас», – фиркнула Лілі. – Наші заклади не повинні привертати увагу людей, тому без зовнішніх ознак.
– Значить, вивіски заборонені, а візитки – це будь ласка, – буркнула я, демонструючи видану мені нещодавно картку.
Лілі подивилася на мене з поблажливою усмішкою.
– Переверни, – вказала вона на візитівку і я, насторожено перевівши погляд з дівчини на картку в руках, послідувала її вказівкам. На зворотному боці було порожньо, а Лілі сказала: – Знову переверни.
В мені піднімалося роздратування, але я все-таки зробила, як вона каже, і застигла з відвислою щелепою: на тому місці, де секунду тому красувався логотип з написом «BLUD» тепер був чистий аркуш. Я покрутила візитку, повертаючи з одного боку на другий, але тепер в моїх руках був просто білий прямокутний шматок картонки.
– Найпростіша ілюзія. Використовується для передачі візуальної інформації, – знизала плечима Лілі. Не чекаючи від мене реакції, дівчина попрямувала прямісінько до будівлі навпроти нас і, не обертаючись, крикнула мені: – Ходімо. Час розважитись.
Ми наблизилися до будинку. Поруч із старими дерев'яними дверима притулившись до стіни, стояв непоказний чоловік, якого я навіть спершу не помітила. А ось він нас не тільки помітив, а й впізнав, бо наступного моменту пролунав його низький, трохи глузливий голос:
– Що, відьмо, нарешті усвідомила свої перспективи у клубі Марка? Чи шукаєш укриття? То це дорого тобі коштуватиме.
Губи чоловіка розтяглися в мерзенній подобі усмішки, але Лілі відповіла дуже милою посмішкою.
– Твоя яка справа? – єлейним голоском протягла вона. – Тобі навіть недоїдки з панського столу не світять.
Обличчя чоловіка скривилося в злісній гримасі, широкі ніздрі роздулися, я почула виразний гортанний рик, і він погрозливо ступив до дівчини. Але Лілі навіть з місця не зрушила. Її очі блиснули і мені здався в них темно-фіолетовий відсвіт.
– Кажуть омеги гавкають, та не кусають. Хочеш спростувати? – вона брала на слабо, провокувала чоловіка, і я б сказала досить успішно. Він настільки стиснув кулаки, що почувся хрускіт кісточок пальців, а на шиї швидко пульсувала вена. Лілі ж абсолютно спокійно продовжила: – Тільки врахуй, якщо я вирішу відповісти, ти навіть під час повні обернутися не зможеш. Ну то що, залишилося бажання продемонструвати свій оскал? – чоловік, здається, тільки більше починав злитися, але важко дихаючи, намагався опанувати себе. Дівчина, зображуючи невдоволення, надула губки і розчаровано протягла: – Шкода, а я так хотіла почухати когось за вушком.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть для чайників, Літа Най», після закриття браузера.