Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Таж я не вмію плавати, — заперечує він.
— Тоді вам слід навчитися, еге ж? — каже директор.
Джон виходить зі школи з підручником соціології під пахвою. В нього є субота й неділя, щоб готуватися до першого уроку. Дійшовши до станції метро, Джон уже кляне себе, що погодився працювати. Але він завеликий боягуз, щоб піти назад і сказати, що передумав. Із пошти в Бельсайз-Парку він посилає книжку назад із запискою: «Непередбачені обставини не дають мені змоги виконувати мої обов’язки. Будь ласка, прийміть мої найщиріші вибачення».
Прочитавши оголошення в «Guardian», він іде до Ротемстеда, сільськогосподарської станції під Лондоном, де колись працювали Хелстед і Макінтайр, автори «Плану статистичних експериментів», одного з його університетських підручників. Розмова, а перед тим прогулянка по садках і оранжереях станції пройшли добре. Посада, на яку він претендує, — молодший науковий співробітник. Обов’язки цього співробітника, дізнається він, полягають у побудові координатних сіток для експериментальних висадок, у реєстрації врожаю, отриманого за різних режимів, в аналізі даних на станційному комп’ютері, і це все під керівництвом одного зі старших співробітників. Власне сільськогосподарську роботу виконують садівники під наглядом науковців — фахівців із сільського господарства, тож йому не доведеться бруднити рук.
Через кілька днів приходить лист, що йому запропоновано посаду, платня становить 600 фунтів на рік. Він не може стримати своєї радості. Як йому пощастило! Праця на станції Ротемстед! Та в Південній Африці ніхто й не повірить!
Але є один прикрий аспект. Лист закінчується словами: «Житло можна знайти в селі або в муніципальному житловому будинку». Джон відписує: пропозицію він приймає, але каже, що волів би жити в Лондоні. Він їздитиме до Ротемстеда.
У відповідь йому дзвонять із відділу кадрів. Пояснюють, що їздити буде неможливо. Йому пропонують не конторську посаду з регулярними годинами праці. Інколи йому доведеться починати роботу рано-вранці, інколи буде потреба працювати до пізньої ночі, а то й у суботу та неділю. Отже, він, як і решта співробітників, повинен жити неподалік від станції. Може, він перегляне свою позицію й повідомить остаточний рішенець?
Джонів тріумф наче змило водою. Який сенс їхати з Кейптауна до Лондона, якщо доведеться жити в муніципальному будинку за цілі милі від міста, прокидатись удосвіта й вимірювати висоту бобів? Він хоче працювати в Ротемстеді, хоче знайти застосування для математики, над якою гарував стільки років, але хоче ходити й на поетичні читання, бачити письменників і художників, мати амурні зв’язки. Як він зможе пояснити це коли-небудь людям у Ротемстеді: чоловікам у твідових піджаках і з люльками, жінкам, що підв’язують коси мотузочком і ходять у совиних окулярах? Хіба він зможе вимовити перед ними такі слова, як «кохання» і «поезія»?
І все-таки, як можна відмовитись від пропозиції? Він за п’ядь від того, щоб мати справжню роботу, і то в Англії. Йому досить сказати лише однісіньке слово — «так», і він зможе написати матері, розповісти їй новини, які вона прагне почути, а саме: її син має добре платню, працює на поважній посаді. Потім вона матиме змогу зателефонувати батьковим сестрам і сказати: «Джон працює вченим в Англії». Ці слова нарешті покладуть край їхнім наріканням і глузам. Учений — хіба може бути щось солідніше?
Йому завжди бракувало солідності. Солідність — його ахіллесова п’ята. Розуму він має досить (хоча не так багато, як думає мати, і як він і сам колись думав), а от солідним не був ніколи. Ротемстед дасть йому якщо не солідність, і то не зразу, то принаймні титул, посаду, шкаралущу. Молодший науковий співробітник, потім коли-небудь просто науковий співробітник, а далі й старший: безперечно, прикрившись таким щитом респектабельності, він приватно, потай матиме змогу й далі перетворювати досвід у мистецтво, здійснювати працю, задля якої прийшов у світ.
Це аргумент на користь сільськогосподарської станції. Аргумент проти сільськогосподарської станції полягає в тому, що це не Лондон, місто романтики.
Джон пише в Ротемстед. Після зрілих роздумів, пояснює він, узявши до уваги всі обставини, він вважає за краще відхилити пропозицію.
У газетах повно оголошень для комп’ютерних програмістів. Науковий ступінь бажаний, але не конче потрібний. Джон чув про комп’ютерне програмування, але не має виразного уявлення, що це. Він ніколи не бачив комп’ютера, хіба на карикатурах, де комп’ютери зображують, як схожі на ящики пристрої, що випльовують сувої паперу. В Південній Африці немає комп’ютерів, про які йому було б відомо.
Джон відповів на оголошення «ІВМ», це найбільша і найкраща компанія, й пішов на співбесіду в чорному костюмі, купленому перед виїздом із Кейптауна. Представник компанії, що розмовляє з ним, — чоловік на четвертому десятку, теж у чорному костюмі, але елегантнішому, краще скроєному.
Передусім представник хоче знати, чи покинув він Південну Африку назавжди.
— Так, — відповідає Джон.
— Чому? — запитує представник.
— Бо та країна йде до революції, — пояснює він.
Настає тиша. «Революція» — мабуть, не зовсім точне слово для залів «ІВМ».
— А коли, по-вашому, — запитує представник, — станеться ця революція?
Відповідь у Джона вже готова: «За п’ять років». Про це кожен говорив після подій у Шарпевіллі. Ті події провістили початок кінця білого режиму, дедалі відчайдушнішого білого режиму.
Після розмови Джонові пропонують тест на визначення коефіцієнта інтелектуальних здібностей. Він завжди любив ці тести, завжди мав у них добрі результати. Загалом він кращий під час тестів, перевірок, іспитів, ніж у реальному житті.
За кілька днів компанія «ІВМ» запропонувала йому посаду програміста-стажера. Якщо він добре пройде стажування, а потім випробувальний термін, він стане спершу програмістом, а згодом коли-небудь і старшим програмістом. Він почне працювати в належному компанії бюро обробки даних на Ньюмен-стріт, неподалік від Оксфорд-стріт, в серці Вест-Енду. Працюватиме від дев’ятої години до п’ятої. Початкова зарплата становитиме сімсот фунтів за рік.
Джон пристав на ті умови без вагань.
Того самого дня він натрапив на афішу в лондонському метро — оголошення про наймання на роботу. Людей брали на посаду учня станційного робітника, зарплатня становила сімсот фунтів за рік. Мінімальні освітні вимоги: атестат зрілості. Мінімальний вік: двадцять один рік.
Невже в Англії всі роботи оплачують однаково, дивувався Джон. Якщо так, який тоді сенс отримувати диплом?
На курсах програмування він опинився в товаристві ще двох стажерів: більш-менш привабливої дівчини з Нової Зеландії і молодого лондонця з прищуватим обличчям, а також десятка клієнтів компанії — бізнесменів. Формально він мав би бути найкращим з усіх, він і, можливо, ще дівчина з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее», після закриття браузера.