Читати книгу - "The Russia Conundrum - Mikhail Khodorkovsky-ua, Mikhail Khodorkovsky-ua"

його кампанії зовнішнього експансіонізму. Мені неприємно констатувати, що всього через рік після моїх зауважень американському журналісту мої прогнози підтвердилися вторгненням Путіна в Україну.

Наміри Путіна, очевидно, обертаються навколо отримання контролю над все більшою і більшою територією з причин, які, чесно кажучи, мають дуже мало сенсу. Навіть якщо він досягне своєї мети, Росія не стане краще, ніж раніше: вона візьме на себе відповідальність за більшу територію, яка їй не потрібна, і за більшу кількість людей, більшість з яких будуть незадоволені і ображені в політичному, економічному і соціальному плані.

І все ж, попри всі очевидні недоліки, Путін чіпляється за свої експансіоністські мрії. У своєму зверненні “Про становище країни” 2005 року він назвав розпад Радянського Союзу “найбільшою геополітичною катастрофою двадцятого століття. - Для російського народу, - сказав він, - це стало справжньою трагедією - десятки мільйонів наших співвітчизників приречені на життя за межами Батьківщини… і пошесть перекинулася на саму Росію. - У 2018 році він повторив свої слова перед аудиторією в Калінінграді, заявивши, що розпад СРСР був “єдиною подією російської історії, - яку він найбільше хотів би повернути назад.

Ні для кого не секрет, чому Путін це зробив. Опитування громадської думки показують, що 55% росіян очікують, що Путін знову зробить Росію “великою країною”. Старше покоління зберегло пам’ять про Радянський Союз як наддержаву і відчуває ностальгію за тими минулими днями. Багато з них кажуть, що хочуть, щоб Росію поважали, але поважати - це не те ж саме, що боятися. Однак в опитуваннях громадської думки вони не роблять різниці між цими двома поняттями. Старшим росіянам прищепили небезпечне переконання, що для того, щоб світ поважав Росію, потрібно, щоб світ її боявся. З молоддю все набагато складніше. Я б сказав, що, можливо, половина з них поділяє ту саму тупикову ностальгію за втраченою наддержавою, ввібравши цінності своїх батьків; але інша половина щиро хоче бачити Росію відкритою та інтегрованою у світову систему цінностей. Саме на цю частину населення ми, демократична опозиція в Росії і в усьому світі, повинні зосередити свої зусилля, щоб забезпечити більш раціональне, менш войовниче майбутнє для нації.

Це буде нелегко. Путін показав себе вправним у використанні політики агресії за кордоном для зміцнення свого становища всередині країни. Фактом є те, що російська економіка різко погіршилася відтоді, як він незаконно продовжив своє перебування при владі; у більшості західних демократій такі катастрофічні показники призвели б до розгромного програшу на виборах. Рейтинг Путіна тривожно знизився в період між 2008 і 2014 роками, коли Росія офіційно увійшла в рецесію, і саме тоді Кремль розпочав кампанію з анексії Криму, за якою послідувала військова інтервенція на сході України. Майже одразу ж рейтинги Путіна злетіли до понад 80 відсотків. Але ціною зміцнення його власної внутрішньої позиції стало втягування Росії в небезпечні зовнішні авантюри, які поставили під загрозу всю країну. Підконтрольні Кремлю ЗМІ нескінченно повторюють твердження про те, що Росія оточена ворожими силами, оточена нібито ворожим Заходом, який прагне знищити Батьківщину. За таких обставин не дивно, що деякі люди вважають Путіна своєю єдиною надією, лідером, відданим справі захисту міжнародного авторитету Росії, якому вони повинні беззастережно довіряти.

Подібно до радянських лідерів тисяча дев’ятсот сімдесятих років, Путін збільшив військові витрати за рахунок цивільної економіки, віддаючи пріоритет ядерній зброї, яка може знищити міста в Західній Європі та Північній Америці, а не інвестиціям в охорону здоров’я, освіту та соціальне забезпечення власних громадян. Він використовував наратив про конфлікт із Заходом, щоб укласти вигідні контракти зі своїми друзями, які контролюють державну військову промисловість. Він оголосив, що розробив нові покоління озброєнь і представив їх світу в загрозливому вигляді. У березні 2018 року він провів відеопрезентацію того, що, за його словами, є новою, “непереможною” ядерною зброєю, яку таємно розробили російські вчені. - Жодна протиракетна система, ні зараз, ні в майбутньому, не має надії зупинити їх, - сказав Путін своїй аудиторії. Зображення нових ракет проектувалися на гігантський екран з анімацією руйнувань, які вони здатні завдати. В одному з епізодів було показано, як ракета нависає над картою Флориди - не надто прихована загроза, яку Вашингтон поспішив засудити. - Безумовно, було прикро, - сказав представник Державного департаменту, - дивитися відеопрезентацію, яка зображала ядерну атаку на Сполучені Штати. Ми не вважаємо це поведінкою відповідального міжнародного гравця. - Втім, це була саме та реакція, на яку сподівався Кремль: Дискомфорт Вашингтона широко висвітлювався і, очевидно, сподобався деяким російським виборцям, які йшли на вибори всього через два тижні. На виборах, де справжнім опозиційним кандидатам було заборонено балотуватися, Володимир Путін був переобраний на четвертий президентський термін, отримавши 77% голосів (з них лише близько половини були результатом фальсифікації).

Російське військове втручання в Сирії мало схожий ефект. Річ у тім, що російське суспільство апріорі мало цікавиться Сирією та Близьким Сходом, а це означає, що Путін має вільні руки, щоб робити там все, що йому заманеться. Єдиною проблемою було б, якби російських солдатів почали вбивати, тому Путін вчинив розумно. Він підтримує фікцію про те, що російських чобіт ніколи не буде на Сирійській землі, і в той же час досягає своїх цілей за допомогою розгортання сотень “приватних” військ, які в основному належать до ПВК “Вагнер Груп”, контрольованої його соратником Євгеном Пригожиним.

Фікція російської “непричетності” була викрита в лютому 2018 року, коли від 300 до 500 найманців “Вагнера” з танками і польовою артилерією атакували опорний пункт Сирійських демократичних сил, переважно курдського ополчення, тісно пов’язаного з очолюваною США коаліцією проти ІДІЛ, неподалік від міста Хашам. Американські радники, які працювали з курдами, запросили повітряну підтримку США, і розпочалася повномасштабна битва. Американська артилерія, винищувачі та гелікоптери наносили удари по військах, що атакували, і за оцінками Пентагону, їхні втрати склали понад 100 осіб. Це була перша пряма конфронтація між американськими і російськими військами з часів закінчення холодної війни з потенціалом катастрофічної ескалації.

У міру зростання міжнародної напруженості Путін продовжував заперечувати будь-яку інформацію про цю операцію і взагалі про наявність російських бойовиків на Сирійській землі; але звіти американської розвідки розповідали іншу історію. За даними Вашінгтон Пост, таємні російські комунікації, перехоплені спецслужбами, показали, що Пригожин отримав дозвіл на проведення атаки від високопосадовців у Кремлі. Як повідомляється, Пригожин хвалився міністру з питань президента Башара Асада, що він “отримав дозвіл на… швидку і потужну операцію, - яка має розпочатися на початку лютого. За його словами, це буде “приємною несподіванкою” для Асада; а Сирійці, у