Читати книгу - "The Russia Conundrum - Mikhail Khodorkovsky-ua, Mikhail Khodorkovsky-ua"

Спочатку все заперечуючи, Міністерство закордонних справ Росії було змушене змінити свою версію, врешті-решт визнавши “кілька десятків” російських жертв, вбитих або поранених під час атаки. Пораненим було “надано допомогу в поверненні до Росії, де вони зараз проходять лікування в низці лікарень. - Заперечення Кремля було напружене до межі. - Російські військовослужбовці не брали участі в жодній якості (в операції), - стверджував речник, - і жодна російська військова техніка не використовувалася. - Військовослужбовці були лише “російськими громадянами, які поїхали до Сирії за власним бажанням з різних причин… і міністерство не має повноважень коментувати обґрунтованість або законність їхніх індивідуальних рішень.

Як і у випадку з усіма іншими конфліктами, які він провокує по всьому світу, Путін розглядає Сирію як засіб шантажу Заходу. Напруженість навколо протистояння і загроза, яку воно становить для глобальної стабільності, змушують американців оборонятися; вони змушені сідати за стіл переговорів з Путіним на вигідних для нього умовах. Чого хоче Путін від цих переговорів? В ідеалі, він хоче повернення до старих часів, коли світ був поділений на визнані сфери впливу, що дозволяло Москві і Вашингтону зберігати автономію дій у своєму секторі земної кулі з гарантією невтручання у справи один одного. Найголовніше, такий результат забезпечив би безкарність Путіна і його найближчого оточення, які могли б безперешкодно подорожувати і витрачати свої гроші в будь-якій точці земної кулі.

Коли західні країни слухняно сіли за стіл переговорів після російської інтервенції в Грузії, Сирії та на Донбасі, вони припускали, що Путін поділяє їхнє прагнення знайти рішення, припинити війни, які спричиняли і продовжують спричиняти людські страждання і забирати людські життя. Але головним мотивом Кремля в переговорах зі США та ЄС було забезпечення для себе кращої стратегічної позиції, що часто означало просто заморожування конфлікту. Наприклад, протистояння на Донбасі ретельно затягувалося Москвою як засіб підриву незалежності України. Путін вдавав перед Заходом, що прагне дипломатичної угоди, яка б задовольнила всі сторони, і переконував ЄС включити його в переговори як миротворця, тоді як насправді він був підбурювачем і розпалювачем війни. Докази того, до чого все це призвело, тепер очевидні для всього світу - і ми ще далеко не дійшли до кінця.

Те ж саме відбувається і в Сирії. Путін не зацікавлений у припиненні бойових дій, оскільки йому вигідно поглиблювати конфлікт і таким чином забезпечувати собі роль глобального гравця. Утримуючи Башара Асада при владі і зв’язуючи американські війська на місцях, Путін створив ілюзію, що він тримає ключ до миру на Близькому Сході. Але мир не стоїть на його порядку денному. Насправді він хоче підвищити свій внутрішній рейтинг, публічно принижуючи Вашингтон і його союзників у сценах, які можна показувати щовечора по російському телебаченню. У той час, коли російський народ страждає від бідності, рецесії та ізоляції від решти світу, зовнішня війна, в якій Москва, як вважається, наступає на західного “ворога”, є воланням до великоросійського почуття гордості, яке виключає критику людини, яка стверджує, що бореться за честь Батьківщини.

Червоною ниткою майже у всіх закордонних авантюрах Путіна була рішучість підтримати авторитарних правителів - тих, хто утримує владу за допомогою застосування сили проти незадоволеного населення. У 2014 році він усіма силами намагався запобігти поваленню диктаторського, промосковського українського лідера Віктора Януковича, коли хвиля народного невдоволення зробила його позицію неспроможною. Тоді Путін зазнав невдачі; але він впорався набагато краще в Сирії, де його рішуче втручання врятувало кривавого Башара аль-Асада від помсти населення, обуреного його репресіями. У Білорусі також непохитна підтримка Путіна стала милицею, на яку став спиратися непопулярний президент Олександр Лукашенко. У 2021 році Лукашенко порушив усі міжнародні норми, затримавши західний авіалайнер, що пролітав над Білоруссю, щоб заарештувати одного зі своїх численних затятих критиків. Кремль був єдиним у міжнародному співтоваристві, хто прийшов йому на допомогу, заохочуючи білоруське керівництво продовжувати придушення інакомислення всередині країни.

Неважко зрозуміти, чому Путін це робить. Він підтримує диктаторів, які перебувають під загрозою зникнення, тому що знає, що сам перебуває в тій же категорії, переслідуваний страхом, що його теж може скинути російський народ. Путін був стурбований так званими “кольоровими революціями” в Україні та Грузії, де народні повстання скинули репресивні режими і замінили їх демократично обраними урядами. Його тривога посилилася в 2011 році, коли Близький Схід сколихнули події Арабської весни, в результаті яких були повалені лідери Тунісу, Єгипту, Ємену та Лівії. У той час як Захід вітав повстання як перемогу демократії, Путін розглядав їх як зловісні провісники хаосу і дестабілізації, які, на його думку, таємно розпалювалися ЦРУ. Пізніше того ж року загроза наблизилася до нашої країни, коли сотні тисяч демонстрантів вийшли на вулиці Москви і Санкт-Петербурга, протестуючи проти фальсифікації парламентських виборів. Вищезгадані демонстрації коротко охрестили “сніговою революцією”, що стало тривожним передвістям того, що Росія не застрахована від бацили бунту. У відповідь Путін звинуватив Вашингтон. Він звинуватив Гілларі Клінтон, держсекретаря США, у розпалюванні заворушень у Росії як прелюдії до спонсорованого Заходом перевороту, спрямованого на зміну режиму, подібного до тих, що відбулися в Грузії та Україні.

Путін відповідає на критику його агресивних закордонних підприємств тим, що Захід робить ще гірші справи. Він поспішає підкреслити передбачувані порушення Заходу, включаючи втручання у внутрішні справи суверенних держав, спроби “нав’язування демократії” і військове втручання. Але в той же час Кремль заявляє про своє право на “сферу привілейованих інтересів” на пострадянському просторі і “право захищати наших співвітчизників, де б вони не проживали. - У доповіді Комітету з міжнародних відносин Сенату США 2017 року під назвою “Асиметричний наступ Путіна на демократію” вказується на внутрішнє протиріччя між цими двома позиціями:

Якщо Путін може продемонструвати російському народу, що ліберальна демократія є дисфункціональною і вмираючою формою правління, то їхня власна система “суверенної демократії” - авторитаризм, забезпечений корупцією, апатією і залізним кулаком - виглядає не так вже й погано. Як зазначає Національна рада розвідки США, путінська “суміш авторитаризму, корупції та націоналізму є альтернативою західному лібералізму… (який) є синонімом безладу і морального занепаду, а продемократичні рухи - “західними змовами”, спрямованими на ослаблення традиційних оплотів порядку і російської держави.

- *

Якби Захід приділяв більше уваги публічним заявам Путіна в останні роки, вторгнення в Україну в лютому 2022 року, можливо, не стало б такою несподіванкою. У липні 2021 року він опублікував розлогий трактат, у якому виклав претензії Росії до України. Назва есе “Про історичну єдність росіян і українців” вказувала