Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Десь під кінець серпня хлібозаготівельна кампанія ще й посилилася. День і ніч нам нагадували, що ми все ще пасемо задніх у виконанні пляну хлібоздачі. Щодня проводили на цю тему безкінечні збори. Все це виходило за межі нашого розуміння. Ми вже більш як два роки були колгоспниками. Це означало, що ми не мали власної землі, а отже, як підказує здоровий глузд, не могли мати й ніякого власного зерна. Відколи почалася колективізація, державна хлібозаготівельна комісія по кілька разів перетрусила все село й забрала усі зернові припаси, що були в нас. Внаслідок цього наші селяни повільно вмирали з голоду. Це бачив кожен, хто з'являвся в нашому селі. Тільки тисячники та інші представники партії і властей вдавали, ніби нічого не помічають. Вони й далі обшукували наші дворища і забирали кожну зернину, яку ще знаходили.

Приблизно в цей самий час, наприкінці серпня, розійшлася чутка, що нам уже не дозволятимуть нічого купувати в сільській крамниці. А одного дня нас скликали на збори стохатки й оголосили, що вийшов новий закон проти спекуляції товарами повсякденного попиту. Селянам, які не виконали своїх норм здачі зерна та інших продуктів, відтепер забороняється купувати товар у державних крамницях. Щоб придбати який-небудь товар, покупець мав показати довідку від сільради про те, що він виконав усі норми поставок державі. Оскільки всі крамниці на той час уже належали державі, а ніхто в нашім селі не спроможний був виконати всіх норм поставок, то й купити ніхто нічого не міг. У такий спосіб нас позбавляли змоги задовольняти найелементарніші потреби цивілізованого життя. Більшість із нас, приміром, втрачала доступ до такої розкоші, як гасова лямпа для освітлення, бо не могла придбати гасу. А той нужденний харч, що ми мали, – в основному городину – нам доводилося споживати несоленим. Ми мусили вмиватися без мила, бо нас позбавили права його купувати. А про інші речі першої потреби, як от цукор абощо, я вже й не згадую, бо ми й так їх не бачили в селі зо два роки.

Згодом виявилося, що цей закон був ще суворіший, ніж здавався нам напочатку. Селяни кинулися до сусідніх міст, де вони могли купити товари для домашньої потреби на чорному ринку. Але, згідно з цим самим законом, усі покупці на такому ринку залічувалися до спекулянтів, і для них було встановлено терміни ув'язнення в тюрмах або таборах від п’яти до десяти років, без права на дострокове звільнення чи амнестію. Отже, за те, що селянин купив на чорному ринку голку, котушку ниток, пару панчіх чи фунт соли і був при цьому спійманий, то його засуджували за спекуляцію часом аж на десять років примусової праці далеко на російській півночі.

Та все-таки зрештою настала деяка полегкість. У вересні 32-го року ми в рахунок авансу одержали натуроплату: по 200 жалюгідних грамів пшеничного зерна на трудодень. А через місяць нам ще дали трохи картоплі, буряків і цибулі. Оце був увесь харч, який мав утримати нас при житті до наступного врожаю. Ні один селянин, що працював у полі, не годен був набрати більш ніж 200 трудоднів. Норми праці були такі високі, що рідко хто міг заробити повний трудодень навіть за дванадцять чи й більше годин роботи в жнивну пору. День праці на жнивах оцінювався усього в три чверті трудодня, а то навіть і в половину. Отже, на 200 трудоднів родина з п’яти членів отримувала тільки десь вісімдесят фунтів зерна – пшеничного чи житнього, тобто по шістнадцять фунтів зерна на душу.

При тім тут треба зазначити, що сільське населення тогочасної України жило майже виключно на самому хлібі. Селян цілковито було позбавлено м'яса, сала, яєць і молочних харчів. І в селі не було ні бакалійних крамниць, ні пекарень, ні інших крамниць з яким-небудь товаром. Щоб дожити до наступних жнив, ми мусили мати бодай по два фунти хліба на день на душу. А замість того ми одержали таку кількість зерна, яка становила менш як півтора фунта на душу на цілий місяць. Нам обіцяли, що дістанемо більше зерна при кінці року, але ніхто цих обіцянок так і не дотримав.

Таке саме було і з оплатою грішми. У кінці грудня колгоспникам виплатили по 25 копійок на трудодень. Сім'я з двома сотнями зароблених трудоднів отримувала 50 рублів заробітної платні за ввесь 32-ий рік. За ці гроші на чорному ринку можна було купити хіба якісь три буханці хліба.

У нормальні часи ми харчувалися зі своїх городів. Вони давали нам картоплю, капусту, буряки, квасолю, моркву та інші овочі. Наші традиційні способи заготівлі про запас і зберігання цієї городини забезпечували нам досить їжі, щоб цілу зиму перебути без особливої скрути, якщо ми мали доволі хліба. Навіть узимку з 31-го на 32-й рік, коли зерна було дуже мало, ми якось вижили саме завдяки городині. Але 1932 рік не був нормальним. Тієї весни нас уже спіткав тяжкий голод, під час якого люди спожили навіть насіння, через що навесні не було чим засадити городів. Більшість присадибних ділянок позаростала бур'янами. Ми швидко з'їли ту мізерну кількість продуктів, що її отримали як аванс від колгоспу. А оскільки ніякої додаткової допомоги не прибуло, почалося вимирання з голоду.

Але голод чи не голод, а хлібозаготівельна комісія продовжувала свою справу. Десь у листопаді 32-го року нам пояснили, що ми почали відставати від пляну хлібоздачі державі. Уряд наказав припинити всі авансові виплати натурою – більше того, треба було повернути назад уже видане зерно і віддати весь посівний та фуражний запас.

Цей наказ виявився потужним поштовхом до активізації роботи хлібозаготівельної комісії. Раніше норма хлібоздачі визначалася оподаткуванням селян відповідно до площі засіву. Оскільки податок