Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

був занадто великий, усі запаси зерна вичерпалися вже в попередні роки. Не зважаючи на це, держава й далі накладала нові податки. Сільські ж власті були аж занадто ревними виконавцями урядових приписів, через що й дійшло до впровадження нової методи збирання зерна від селян. Це були так звані викачки хліба – термін, вживаний і селянами, і урядовцями. Уся кількість зерна, яку розраховувано одержати з села, розкладалася порівну на стохатки, ті ділили його порівну на п'ятихатки, а ті у свою чергу визначали, скільки припадає здати кожному господарству, що входило до п'ятихатки. Отже, коли плян на п'ятихатку становив, наприклад, дві тисячі фунтів зерна, то кожному з п'яти господарів належалося здати по чотириста фунтів.

Сільське начальство працювало оперативно і своє діло виконувало добре. На наступних зборах нам було сказано, що все село – тобто всі його підрозділи, всі офіційні особи, всі вчителі й учні і, звичайно, кожен колгоспник особисто, – повинні змагатися між собою у здачі харчових продуктів. Відтак збори робилися довшими, начальство ставало напасливішим і більш безоглядним, а селяни западали все глибше в безодню відчаю.

Та все-таки збирання харчових продуктів не посувалося вперед так швидко, як хотілося начальству. Треба було вжити рішучіших заходів, отож з бігом часу в офіційних міркуваннях зазвучав новий тон: тепер уважалося, що селяни занадто нетямущі, аби уяснити таку високопатріотичну справу, як збір і передача харчових продуктів державі. Партія та уряд бажають їм добра, а коли вони не спроможні належно оцінити це, що партія їм бажає, – тим гірше для них, селян. З селянами треба поводитись, як з дітьми, тим то партія та уряд переймають місце батьків. Селяни мусять коритися партії і урядові, та й годі. Іншого виходу немає. І як батьки карають неслухняних дітей, так і партія та уряд каратимуть неслухняних селян.

Згідно з цією філософією, комісія перестала просвіщати нас на тему важливости здавання харчових продуктів. Власті вдалися до іншого способу. Кажучи зофіційна, це було «безпосереднє спілкування службових осіб з народніми масами». А звичайною мовою це означало, що хлібозаготівельна комісія дістала повноваження відвідувати хату кожного селянина зосібна.

Члени комісії заявлялися до певної хати й оголошували господареві, скільки та якого саме харчового продукту він мусить здати. Якщо він не мав ніякого зерна, комісія бралася до повального трусу, вишукуючи «приховані лишки». Все знайдене, ясна річ, конфіскували.

Тисячники та їхні поплічники могли тепер робити все, що заманеться, без огляду на будь-які правні формальності. Вони могли вдаватися до всяких хитрощів або погроз, щоб звабити чи силою загнати селянина у свою пастку. В цьому ходінні від хати до хати, в цих обшуках і конфіскаціях всього, що їм впало в око, вони задовольняли свою захланність та злочинні нахили, а водночас успішно служили партії та урядові.

Іноді ці офіційні особи поводились так нерозважно, аж ми були просто приголомшені. Вони часто просто бавились своєю зброєю. Бувало, що жартома справляли двобій. Завдяки цьому ми довідалися, що всі вони мали зброю. У своїх щоденних обходах по селу вони часом стріляли в усе, що рухалося. Траплялося навіть таке, що вони влаштовували імітацію розстрілу того чи іншого селянина.

Я сам був свідком такого випадку: один наш сусід не міг виконати здачі своєї норми зерна. «Товариш тисячник», голова комісії, вирішив «навчити» його виконувати розпорядження. Він оголосив, що наш сусід буде розстріляний за «опір партійній політиці». Вирок мав бути виконаний негайно в садку за сусідовою хатою. Очевидно, «товариш тисячник» розраховував на те, що сусід заблагає помилування і пообіцяє здати потрібну кількість зерна. Члени комісії підозрювали, що це «заховане зерно» десь у нього таки є. Але нашого сусіда не так легко було залякати.

– Воля ваша, – спокійно сказав він здивованим активістам. – Я готовий, кінчайте діло.

І він повів їх у садок. Там вони зав’язали йому очі й спитали востаннє, чи він здасть добровільно зерно. Він відповів, що здавати в нього нема чого. «Товариш тисячник» підніс угору нагана й пальнув понад головою сусіда. Тоді йому розв'язали очі й знов поставили те саме запитання. Відповідь знову була та сама. Відтак йому ще раз зав'язали очі – кулі знову просвистіли у нього над головою, але він таки стояв на своєму. Тоді сміх комісійників перейшов у лють. Вони забралися геть, нічого не досягши цим разом, але пообіцяли повернутися й провчити його вже «по-справжньому».

Те, що колись було «натуральним податком», далі «державною хлібозаготівлею», а пізніше «вилученням зерна для потреб соціялістичного будівництва», тепер перетворилося на звичайний грабіж. Не маючи стриму, комісія ходила від хати до хати, вдень і вночі вишукуючи «прихований хліб». У кожній комісії були свої спеціялісти в цьому вишукуванні. Вони мали спеціяльне знаряддя – довгі металеві прути з різзю і загостреними кінцями, вживані для того, щоб протикати стіжки сіна чи стоги соломи, а також солом’яні стріхи селянських хат. Члени комісії нишпорили всюди: провірчували дірки в землі – в садках, на подвір’ях і городах, у земляних долівках хат і в повітках. Вони шукали зерно попід ліжками, за ґратками, у погребах. Вони ніколи не забували заглянути в печі й грубки, на полиці й під полиці, у скрині й комини. Вони заміряли грубизну стін і шукали в них порожнин, де могло бути заховане зерно. Часом розбивали стіни, що здалися їм підозрілими, чи витягали по цеглинці або й зовсім розвалювали печі та груби. Не було такого в хаті, щоб вони його не пошкодили чи не перемацали. Вони перекидали все: обшукували пильно навіть немовлячі колиски та й самих немовлят, вже не кажучи про інших членів родини. Вони шукали «затаєних лишків зерна» в одежі й під одежею чоловіків та жінок. Конфіскувалася навіть найменша дрібка, що потрапила їм на око. Якщо знаходили бодай маленьку бляшанку чи глечик з насінням на городню грядку, то й це все відбирали, а власника винуватили в приховуванні харчових припасів від держави.

Одного дня комісія прийшла до нашої хати, ведучи за собою коня на поводу. Навіщо? – дивувались ми. А на те, виявляється, щоб кінь розшукував зерно в землі. «Пошуковий спец» водив коня по всьому подвір'ї. Спершу ми не могли второпати, що означала ця церемонія. Але згодом з'ясували, що коняка, як вважалося, ніколи не ступить на трухлу землю над ямою: вона або нагло зупиниться перед нею, або перескочить її. А це мав бути знак для комісії братися за лопати й відкопувати сховане зерно. На щастя, ми не мали таких