Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

звинуватити свого чоловіка.

Потім звернувся до Петра.

— Ви можете підтвердити під присягою, що це не ви зробили таке з дружиною?

— Звичайно, не я, навпаки, я радий бачити її живою, — збрехав пройдисвіт.

Александр підійшов до нього й ударив у плече.

— Брудний покидьку! — крикнув він. — Розкажи, що ти зробив з Оленою.

Із задоволеною усмішечкою Петро відповів, не рухаючись із місця.

— Друже, я щойно все сказав коменданту, не маю уявлення, про що ви кажете.

— Достатньо! — вигукнув Борден, втрачаючи терпіння. — Месьє, негайно покиньте територію, інакше буду змушений вжити силу. Я не директор весільної агенції, а комендант табору для в’язнів, і вам немає тут що робити.

— Мосьє... — наважився Александр.

— Мовчати!

Борден повернувся до двох військових, які його супроводжували.

— Виведіть мосьє Лявальєра за межі території табору, — наказав їм.

А потім додав, звертаючись до Аранка:

— Ми вдячні, що ви знайшли мадам Тефаняк, але сідайте в каное й повертайтеся у селище.

Солдати наблизилися до Александра і, наставивши на нього рушниці, зробили знак забиратися. Розуміючи, що сперечатися було б надто ризиковано, хлопець кинув останній погляд на Олену і, роздосадуваний, скочив у сідло. Розен рушила за ним.

Діставшись до мису, де жили офіцери, друзі обернулися. Стежкою, що вела до Ліллієнвілля, сім’ї в’язнів поверталися додому. Посередині, опустивши голову, йшла Олена, вона тримала Віталія за руку. Поперед неї йшли Тефаняки. Александр сподівався, що вона підведе очі, щоб зробити йому останній знак. Та замість цього його погляд зустрівся з Петровим. У чорних зіницях покидька було стільки ненависті, що він аж здригнувся від жаху.

Голос позаду налякав їх. То був сержант Лєпін у цивільному.

— Повірте, у мене такі самі почуття до цього бастарда.

— Ти куди йдеш? — запитала у нього Розен, здивована, що бачить його без звичної уніформи.

— У мене кілька вихідних, і я йду до свого брата Альфреда. Він власник ферми, другий ран на виїзді з Амоса.

— Пішки?

— Мені не пощастило, як вам, у мене немає такого чудового коня.

— Тоді сідай позад мене, — ввічливо запросила Розен. — Буду рада відвезти тебе до Альфреда.

Солдату стало дещо ніяково.

— Ви можете сісти позаду мене, — кинув Александр, щоб піддражнити того.

— Віддам перевагу мадемуазель, — відповів Етьєн, беручись за протягнуту Розен руку.

Лєпін вступив на службу до канадської армії три роки тому, коли йому було вісімнадцять років. Їхні батьки загинули в пожежі, тоді ж його брат Альберт переїхав із Вікторіавіля в Абітібі. Уряд пропонував землю, і він побачив у цьому можливість мати власну ферму. До того ж він щойно одружився із сусідською дівчиною Бланш Дюмон. Етьєн із ним не поїхав. Він уважав себе замолодим, щоб ставати фермером. А ще йому подобалася військова служба в канадській армії. Передбачливий, Альфред купив сусідню землю, переконаний, що молодший брат колись захоче туди перебратися. Тож відколи його підрозділ було залучено у таборі Спіріт Лейк, Етьєн, здавалося, закохався в Абітібі. Щоразу, коли приїжджав до брата, він повторював, як тому пощастило жити на волі й дякував, що здогадався купити для нього сусідню ділянку.

Після довгої мовчанки Лєпін звернувся до Александра.

— Там, на березі озера, я чув, які звинувачення ви висунули Тефаняку. Повірте, він точно не став після цього вашим другом.

— Мені начхати на того тупака. Єдине, чого я хочу, вберегти Олену від його насилля.

— Я не здивований, що той бовдур так повівся. По-перше, відколи мадам Олена приїхала до Ліллієнвілля, загадуюсь над запитанням, як такі різні люди вирішили одружитися.

Отримавши мовчазну згоду Александра, Розен розповіла Лєпіну історію фіктивного шлюбу Олени.

— Жахливо! — вигукнув він, коли та закінчила розповідь. — Як тепер бідній жінці вирватися з того осиного гнізда?

Усі промовчали. Питання лишилося без відповіді.

Подорожні дісталися розвилки дороги, одна з яких вела на Амос, а інша — на другий ран.

— Тут я з вами попрощаюсь, — попередив Александр.

Нічого більше не сказавши, він пришпорив коня й поїхав у напрямку Амоса.

— Твій друг закоханий, правда ж? — поділився спостереженням Лєпін.

— Гадаю, так, — визнала Розен, дивлячись на вершника, що зникав у променях вечірнього сонця. — Сподіваюсь, його кохання не додасть йому забагато проблем!

Етьєн міцніше зімкнув кільце своїх рук навкруг її талії. Вечір був лагідним. На засипаній гравієм дорозі тільки спів цвіркунів порушував тишу. І якщо Александр Лявальєр був закоханий в Олену, то він, простий сержант, закохався в гарну індіанку. Занадто сором’язливий, щоб їй зізнатися у своїх почуттях, він задовольнявся нечастими нагодами її бачити та її посмішками, які вона пропонувала з усією невинністю.

Діставшись Амоса, Александр вирішив не йти додому. Батьки, які довідалися, що Олена знайшлася у селищі в індіанській резервації, безумовно дорікатимуть йому його поведінкою. Не бажаючи зносити материні проповіді й батьківські застереження, він вирішив піти до пресвітерської. Із самого дитинства Жозеф, старший від нього на сім років, завжди був тим, кому він в усьому звірявся. Навіть навчаючись у великій семінарії, вони завжди листувалися.

Жозеф повільно ходив на задньому дворі, тримаючи в руках Часослов. Побачивши його таким спокійним, Александр запитав себе: чи той хоч раз відчував любовний потяг. Високий, міцний, світловолосий із зеленими очима — його брат кюре був гарним чолов’ягою.

Він не чув, як Александр підійшов.

— Налякав.

— У мосьє є що приховувати?

— Відкинь дурниці й сідай, — лагідно дорікнув йому священник.

Він запросив його на лавку, що стояла в глибині двору.

— Насолоджуймось цим прекрасним вечором. Так приємно відчувати оновлення природи! Люблю весну і її запахи. Вона завжди була моєю улюбленою порою.

Коли обидва брати сіли поруч на дерев’яну лавку, на горизонті спалахнуло легеньке бурштинове сяйво.

— Ти знав, що Олену знайшли?

— Так, я дізнався, — відповів Жозеф.

Він зробив паузу, глянувши на сонце, що сідало.

— Александре, думаю, ти ступив на хибну дорогу, якщо так турбуєшся про ту молодицю, — дорікнув він на завершення. — Тобі двадцять чотири, і все життя ще попереду...

— Я люблю її, — зронив Александр, перебиваючи брата.

— Думаєш, варто лиш вимовити ці слова, щоб мати всі права?

— З висоти свого престолу ти щонеділі проповідуєш любов. Чи не це — послання Бога, яке він хоче донести до людей?

— Щоб подобатися Богу, любов має бути чесною й нікому не завдавати страждань. А та, якою ти живеш, не така. Мадам Тефаняк — жінка заміжня, а ти, здається, про це забув. Божі заповіді забороняють адюльтер як смертний гріх.

—