Читати книгу - "Маленькі чоловіки"

твердо відповів Ден, дивлячись прямо в очі вчителя.

Шепіт пронісся за столом. Томмі впустив свою чашку й вона розбилася, Дейзі крикнула: «Я знала, що це не Нет!», Нен заплакала, а пані Джо вийшла з кімнати така засмучена й присоромлена, що Ден не витримав і на хвилину закрив обличчя руками.

Потім він підняв голову, випростав плечі, ніби скинувши з них якийсь тягар, і, похмуро глянувши на пана Баера, сказав тим недбалим і різким тоном, яким говорив, коли тільки-но з’явився в Пламфілді:

– Так, я продав книжку й поклав гроші на віялку. Ви можете робити зі мною все що завгодно, але я про це більше не скажу ні слова.

– І навіть не скажеш, що шкодуєш про те, що зробив? – запитав пан Баер, вражений раптовою зміною в Дені.

– Я не шкодую.

– Я йому все пробачу! – вигукнув Томмі, якому було набагато важче бачити приниження сміливого Дена, ніж боязкого Нета.

– Мені не потрібне прощення, – похмуро відповів Ден.

– Може, ти зміниш свою думку та зрозумієш, що воно тобі потрібне, – заперечив пан Баер, – коли спокійно все обдумаєш. Не розповідатиму тобі, як ти мене засмутив і як я помилився у своїх очікуваннях, але через деякий час зайду до тебе в кімнату й ми поговоримо.

– З цього нічого не вийде, – сказав Ден, намагаючись говорити гордим тоном, але не наважуючись поглянути в обличчя пану Баеру. І, прийнявши його слова за дозвіл піти, вийшов з кімнати, ніби не мав сил більше тут залишатися.

Але краще б він залишився: хлопчики говорили про нього з таким щирим жалем, що це, напевно, зворушило б його. Ніхто, включаючи Нета, не тішився з того, що справа завершилася таким чином.

Попри всі його недоліки – а їх було цілком достатньо – всі любили Дена, бо під грубою зовнішністю в ньому таїлося багато таких хороших якостей, які не можна було не оцінити.

Чи не найбільше засмутилася пані Джо, головна наставниця Дена, який так зневажив її очікування. Погано вже те, що він вкрав гроші. Ще гіршою – брехня, а через неї звинувачення невинного. Але найжахливіше враження справила на пані Джо спроба Дена повернути гроші потайки, бо це вказувало не тільки на відсутність мужності, а й хитрість, що не віщувало нічого доброго в майбутньому. Та ще й ухиляння від усякої розмови про це й не бажання визнавати свою провину.

Минали дні. Ден навчався й працював, постійно похмурий і мовчазний, не виявляючи жодних ознак каяття. Знаючи, як поводилися з Нетом, він не шукав ні в кого співчуття й відкидав будь-які спроби товаришів до зближення. Все його дозвілля обмежилося блуканням полями й лісами.

– Якщо так піде далі, то він знову втече, – сказав одного разу пан Баер, засмучений марністю всіх своїх зусиль. – Він дуже молодий, щоб вести таке життя, як тепер.

– Ще донедавна я заклалася б, що ніщо не змусить його піти від нас, але нині він так змінився, що тепер я готова до всього, – відповіла бідолашна пані Джо, яку ніщо не могло втішити. Ден віддалився від неї навіть більше, ніж від інших, і, коли вона намагалася поговорити з ним наодинці, дивився на неї, як зацькований звір.

Нет всюди слідував за Деном, як тінь, і той не гнав його від себе так суворо, як інших, але часто говорив своїм звичайним різким тоном:

– Тепер всі знають, що ти не винен. Не хвилюйся за мене. Я перенесу це краще, ніж ти.

– Але мені шкода, що ти завжди один, – сумно відповів Нет.

– А мені це подобається, – й Ден йшов, стримуючи зітхання, бо насправді почувався дуже самотнім.

Проходячи якось березовим гаєм, він побачив кількох хлопчиків, які бавилися тим, що вилазили на молоденькі деревця й гойдалися на них доти, поки гнучкий стовбур не опускався так низько до землі, що з нього можна було зістрибнути.

Ден зупинився на хвилину, але не виявив бажання приєднатися до забави. В цей час Джек став дертися на дерево. На жаль, він вибрав дуже високу березу, й, коли став розгойдуватися, вона тільки злегка нагнулася й він завис високо над землею.

– Злазь із дерева! Звідси ти не зіскочиш! – крикнув йому знизу Нед.

Джек спробував було злізти, але гілки вислизали з рук, а стовбур він не міг обхопити ногами. Деякий час хлопчик крутився й чіплявся, але безрезультатно. Нарешті, задихаючись від утоми, Джек знову повис на дереві й відчайдушно крикнув:

– Допоможіть мені! Підхопіть мене! Я зараз зістрибну!

– Ти розіб’єшся на смерть, якщо зістрибнеш! – вигукнув переляканий Нед.

– Потримайся ще трохи! – крикнув Ден і, видершись на дерево, дістався до Джека, який дивився на нього з надією й страхом.

– Ви обидва звалитесь! – кричав Нед, схвильовано бігаючи навколо берези, а Нет у цей час простягнув руки в божевільній надії підхопити того, хто падатиме першим.

– Відійдіть у бік, – спокійно сказав Ден.

Він теж повис на березі, від надмірної ваги вона зігнулася набагато сильніше, й тепер хлопці опинилися недалеко від землі.

Джек зістрибнув вдало, але дерево, звільнившись від половини вантажу, спружинило й піднялося вгору так стрімко, що Ден впав на землю та дуже забився.

– Все нормально, я зараз встану, – сказав він, сидячи на землі, зблідлий і шокований падінням. Хлопчики дивилися на нього із захопленням і тривогою.

– Ти молодець, Дене, і я дуже вдячний тобі! – вигукнув Джек.

– Не варто, це такі дрібниці, – пробурмотів Ден, повільно підіймаючись.

– Ні, не дрібниці, – заперечив Нед, – і я готовий потиснути тобі руку, попри те, що ти… – він проковтнув нещасливе слово, яке мало не зірвалося у нього з язика, й простягнув руку, вважаючи це виключно благородним вчинком зі своєю боку.

– Але я не подам руки такому негіднику, – сказав Ден і, презирливо глянувши на Неда, повернувся до нього спиною. А той, згадавши купання в струмку, квапливо пішов до будинку.

– Ходімо, Дене, обіприся на моє плече, – сказав Нет і пішов разом з ним. А хлопчики ще довго говорили про Дена, захоплюючись його сміливістю, й дуже шкодували, що злощасні гроші Томмі не провалилися крізь землю, перш ніж через них зчинилася така веремія.

Коли пан Баер наступного ранку зайшов до класу, обличчя його сяяло. Хлопчики не розуміли, що сталося, тож з подивом дивилися на нього. Їм навіть спало на думку, що їхній наставник трохи не в собі, коли він швидко попрямував до Дена. Але, взявши його руки в свої і, міцно потиснувши їх, пан Баер щасливо всміхаючись сказав:

– Тепер я знаю все й прошу тебе пробачити мені. Ти