Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

розбите, — сказав він гаряче, смиренно та переконливо, — якби ви відіслали мене. Вірте мені, консуле Веспасіан. Ви спаситель, й Ягве послав мене до вас, щоб знову й знову говорити вам це. Ви спаситель, — повторював він уперто, палко та ретельно.

Веспасіан дивився глузливо, злегка заперечливо. Він не міг перешкодити вогненним запевненням цього чоловіка проходити в його стару кров. Це гнітило його, що він завжди викликав у юдея такі пророкування. Він занадто звик до його таємничого, упевненого голосу, почував себе дуже зв’язаним із юдеєм.

— Якщо твій бог не дуже поспішає, мій юдейчику, — глузував він, — то месія виглядатиме дещо похилим, доки нарешті об’явиться.

Йосиф, він сам не знав звідки бралася в ньому певність, відповів тихо й непохитно:

— Коли раніше, ніж літо дійде до середини, не станеться чогось такого, що в корені змінить ваше становище, консуле Веспасіан, тоді, прошу, продайте мене в Антіохію.

Веспасіан злизнув ці слова зі задоволенням. Але він не хотів це показати і заперечував:

— Ваш цар Давид звелів класти собі в постіль теплу молоду дівчину. Він був не такий, щоб пропустити ласий шматочок. Гадаю, ви всі не такі. Як це, мій юдейчику, можете ви мені трохи розказати?

— У нас кажуть, — пояснював Йосиф, — що коли чоловік побуває з жінкою вкупі, тоді Бог не говорить більше через нього сім молодиків. Я, доки писав книгу про Макавеїв, не доторкнувся до жодної жінки. І відтоді, як дістав головне командування в Галилеї, я не доторкнувся до жодної жінки.

— Але це вам мало допомогло, — зауважив Веспасіан.

Другого дня маршал звелів на аукціоні залишити Мару, доньку Лакіша, для себе. Того ж вечора її привели до нього. Вона ще мала на шиї обідок, який носять ті, кого по праву війни продають під списом, але з розпорядження капітана Фронто її викупали, намастили миром та одягли в убрання з прозорого коїхемського флеру. Веспасіан оглянув її своїми світлими, твердими очима геть усю.

— Дурноголові, — лаявся він. — Баранячі мізки! Вони підготували її, як іспанську повію. За таке я не дав би й ста сестерціїв.

Дівчина не розуміла, що говорив старий чоловік. Так багато спало на неї, і тепер вона стояла злякано та тупо. Йосиф говорив до неї її рідною арамейською мовою, говорив м’яко, обережно. Вона відповідала нерішуче своїм тьмяним голосом. Веспасіан терпляче слухав чужу, горлову розмову. Нарешті Йосиф пояснив йому:

— Вона соромиться, бо гола. Нагота у нас великий гріх. Жінка не сміє показуватися голою, навіть коли це їй, за визначеннями лікаря, врятує життя.

— Безглуздя, — констатував Веспасіан. Йосиф продовжував:

— Мара просить князя, щоб він звелів дати їй убрання з одного шматка й чотирикутне. Мара просить князя, щоб він звелів дати їй сітку на волосся та напарфумовані сандалії для її ніг.

— Вона мені і так пахне доволі добре. Але гаразд. Вона це матиме.

Він відіслав її, їй не треба сьогодні приходити знову.

— Я можу чекати, — пояснив він довірливо Йосифові. — Я навчився чекати. Я відкладаю на якийсь час гарні речі, перш ніж смакувати їх. І для їжі, і для постелі, і для всього іншого. І тут теж я мушу почекати якийсь час, доки дійду свого.

Він тер, крекчучи, свою подагричну руку, став ще довірливіший.

— Ти, власне, бачиш щось привабливе у цій юдейській дівчині? Вона ляклива, вона сором’язлива, розмовляти з нею я теж не можу. Дівчатко дуже миленьке, але ж тут, грім і Юпітер, можна знайти вродливіших жінок. Трясця його знає, що вабить у такому маленькому звіряті.

Йосифа теж вабила дівчина Мара. Він знав їх, цих жінок із Галилеї, вони були повільні, лякливі, можливо, й сумні, але коли вже розкривалися, то пристрасні та розкішні.

— Вона каже, — з незвичною відвертістю пояснював він римлянинові, — що їй випала гірка доля. І вона правду каже. Ця Мара, донька Лакіша, не має багато причин вимовляти благословення, коли вона тепер дістала своє нове, чотирикутне убрання.

Веспасіан розсердився.

— Сентиментальність, юдейчику? Ви починаєте завдавати мені неприємностей. Ви вважаєте себе за надто важливого. Коли хочеш узяти в свою постіль малу дівчину, ви вимагаєте таких підготувань, як до великого походу. Я от що тобі скажу, мій пророче. Навчи її трохи латини. Поговори з нею завтра перед обідом. Але гляди мені, не посмакуй попереду сам, вважай, щоб твоя пророча сила не зазнала ніякої шкоди.

Другого дня Мару привели до Йосифа. Вона була одягнена у звичайне в країні чотирикутне убрання з одного шматка, темно-коричневе, з червоними смужками. Маршал мав добрий інстинкт. Чистота її овального лиця, низький сяючий лоб, довгі очі, розкішний рот через простий одяг стали набагато помітніші, ніж при пишно оздобленій наготі.

Йосиф обережно розпитував її. Її батько, вся її сім’я загинули. Це сталося, гадала дівчина Мара, через те, що він жив усе життя в гріхах і навіть вона, так вона гадає, покарана за його гріхи. Лакіш бен-Симон працював служником у театрі в Цезарії. Він, раніше, ніж стати на цю посаду, запитував багатьох священиків і докторів, і йому, правда, вагаючись, дозволили заробляти таким способам свій хліб. Але інші були проти того, щоб визнати його діяльність за побожну. Мара вірила цим побожним, вона чула промови макавеїстів, робота її батька була гріхом, тому від неї відцурався Бог. І от вона стояла гола перед необрізаними, римляни видивлялися на її наготу. Чому Ягве не послав їй раніше смерть? Вона тихо скаржилася своїм тьмяним голосом, смиренно виходили слова з її розкішного рота, юна, мила, достигла сиділа вона перед Йосифом. «Її виноградник квітне», — думав він. Він відчув раптом велике бажання, коліна в нього ослабли, це було як тоді, коли він лежав у печері в Йотапаті.

Він дивився на дівчину, вона не відвертала своїх довгих, пронизливих очей перед його поглядом, її рот напів розкрився, її гарне, свіже дихання доходило до нього, він жадав її дуже. Вона продовжувала:

— Що мені робити, мій докторе й пане? Це велика втіха, велика милість, що Бог дав мені змогу чути ваш голос.

І вона усміхнулася.

Ця усмішка зробила те, що в Йосифові піднялася дика, безмежна лють проти римлянина. Він рвав свої кайдани, вгамовувався, знову рвав, вгамовувався. Він сам мусив допомагати ненаситному римлянинові, дикому звірові, узяти в свою постіль цю дівчину.

Мара раптом підвелася. Все ще усміхаючись, стала вона, легконога, ходити сюди й туди в своїх плетених напарфумованих сандаліях.

— В суботу я завжди носила напарфумовані сандалії. Це заслуга, яку зараховує Бог, коли в суботу хтось добре одягнений. Чи це правильно, що я зажадала