Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Думаю, що ні.

         – Везіть, але потім мені потрібен номер Ірини Сергіївни Шевченко. Зрозуміло?

         – Я постараюсь.

         Коли Віктора привезли в палату, там вже стояли кілька людей, впритул одне до одного. Тож коли потерпілий прибував, одному журналісту довелося ненадовго покинути палату, бо в ній вже зовсім не лишалося місця. Кожен з них був в акуратних чорних костюмах з краваткою, крім одного, з наглим обличчям та пірсингом в носі, що стояв одягненим в одну чорно-фіолетову футболку та чорні джинси. Його присутність чогось найбільше лякала зараз Віктора. Втім цей молодик був, як він розумів, їх помічником. Інтерв’ю в нього брала гарненька молода брюнетка з хвилястим волоссям, з якого на самі щоки спадали пара тоненьких локонів. Вона спитала, як його зовуть, скільки йому років, чи має він сім’ю, роботу і так далі. Відповідаючи на питання, позад нього сиділа на кушетці ще одна жінка й на коліні швиденько щось записувала в блокноті. Молодик тим часом ще витягав маленький записник і клацнув ручкою. Видно, йому було зовсім байдуже на те, що відбувалось навколо. «Стажер» – прикинув собі Віктор.

         – Ви пам’ятаєте, що сталося в момент аварії? – спитала інтерв’юер.

         – Я шукав педаль тормозу, та боявся тоді будь що натискати, бо то могло виявитися зчеплення, і машину б занесло. Я взагалі дуже хороший водій, та тоді дуже занервував. В один момент кермо дуже забилось, і я його на секунду відпустив, та цього вже було достатньо, щоб машину повело.

         – Ви навмисно перевищували швидкість?

         Віктор боявся правдиво відповідати на це питання, бо думав, що від цього в нього віднімуть водійські права. Але ж він зараз був впевнений, що поліція, тим не менш, вже все знає. Й тут у Віктора визріла чудова ідея.

         – Так, – мовив він, – часом я дійсно можу перевищити швидкість, та тепер на те була нагальна причина. Моя рідна… двоюрідна, просто для мене вона як рідна, сестра – в неї тоді стався якийсь напад. Вона живе поряд зі мною, і я мусив їй допомогти, бо вона єдина, хто допомагає мені…

         – Ви перевищили швидкість, щоб допомогти двоюрідній сестрі? Чому ви тоді не викликали швидку на її адрес?

         – Вона встигла лиш подзвонити мені й сказати, що їй дуже погано, після чого впала без свідомості. Якби я, блядь, встиг їй тоді допомогти! – Віктор вирішив додати лайки, щоб усі йому повірили. – Я розумів, що навіть якщо я викличу швидку, то їй прийдеться лиш виламувати двері. Тим паче, я був дуже стривожений, хтозна, може вона й померла? Не дай Боже…

         – Ви знаєте номер її телефону? – продовжувала кореспондентка.

         – Ні.

         – Вона зовсім одна?

         – Зовсім.

         – Треба миттєво викликати швидку, щоб дізнатися, що сталось!

         Віктор сколихнувся.    

         – Ні! Не треба дзвонити! А якщо і визиваєте, то я йду з вами. Це моє бажання! Я хочу бачити, що зараз з нею.

         Можна тільки уявити собі, як в той момент хвилювався Віктор. Здавалось, він надто вже розраховував на свою сусідку (бо саме її він прозвав «двоюрідною сестрою»). Але що він міг тепер вдіяти? Коли всі слова уже сказані, особливо брехливі, їх навряд можна повернути, й що казати про те, що він збрехав не одній людині, а тисячам, бо ж прочитають новину чимало людей. Журналіст і присяжні – єдині люди, перед якими дійсно не варто помилятися в словах.

         – Чи можна він також піде? – спитала кореспондентка у Павла Ігоревича.

         – Думаю, що ні. Віктор не так давно повернувся до свідомості, і йому потрібен постільний режим.

         – Який в чорта постільний режим! – вигукнув Віктор. – По-перше, записуйте це також: по-перше, коли я лиш прокинувся, мені навіть не дали поїсти, як вже відправили на якісь уколи і МРТ, хоч я їм казав, що в мене клаустрофобія. Врешті перший лікар від мене чомусь відмовився. Тому я подаю скаргу на лікарню з цього приводу! – знов голову струсонуло нестерпним болем. «Певно, що від крику» – подумав Віктор і заспокоїв свій тон. – По-друге, хоч Ірина, так її зовуть, моя двоюрідна сестра, та люблю і турбуюсь за нею як за рідною. Я не дозволю, щоб чужі люди заходили до неї без мене. Тим більше, вона трохи боїться чужих. Тепер ви зрозуміли мене? Тому я прошу перенести мене до машини та поїхати туди.

         – Ну, як знаєте, – сказав лиш Павло Ігоревич. Це означало, що він згодний.

         – А до вас у мене є одне питання, – звернувся Віктор до журналістів, – що з моєю машиною? Де вона?

         Жінка стала щось дуже спішно записувати. Молодик ззаду позіхнув. Інтерв’юер відповіла:

         – Ми точно не знаємо, що з вашим автомобілем, та можемо лиш сказати, що він зараз в дуже поганому стані і скоріш за все не підлягає відновленню. Однак, ви повинні лиш дякувати Богові, що в такій ситуації лишилися живі.

         – Так, – сумно підтвердив Віктор.

         Не вдалось йому навіть й півгодини полежати, як його знову переносять до інвалідного крісла та везуть до вулиці. При цьому важливо розуміти, що Павло Ігоревич насправді брав на себе велику відповідальність за те, що відпускає з лікарні тяжко хворого пацієнта. Все ж, сам Віктор, хоч і вельми схвильований, задовольнявся собою через те, що йому, фактично безногому, вдалося вже вибратися з лікарні. Надалі він міг розраховувати лише на Ірину та на те, як вона його послухається за таких незвичайних обставин, коли сусідка в мить стає двоюрідною сестрою-сердечником. Якби Віктор став би це комусь розказувати, то подумали б, що це якийсь дурний анекдот з чорним гумором.