Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Одне це речення перекреслює всі, наголошуємо — всі спроби Винниченка та його камарильї, а згодом і їхніх політичних адвокатів перекласти відповідальність за унеможливлення демократичної трансформації колишньої Російської держави — на Тимчасовий уряд.

Гострі суперечки поміж українськими більшовиками та націонал-соціалістами зупинив лише один неординарний вчинок. Цитуємо: «Припинити галасу не пощастило, аж доки хтось запросив проспівати «Ще не вмерла Україна». Потім із піднесенням проспівано було «Заповіт», чим збори трохи заспокоїлись, але говорити більшовикам і потім не дали. <...> потім урочисто, навстоячки вислухано було Третій Універсал». Після цього нічого не залишалося, як оголосити перерву, після якої настав час для двох нітрохи не важливих промов та для заслуховування привітання «від спілки вояків-калік». На тому перший день історичного, як згодом з’ясувалося, зібрання завершився.

Наступні два дні також пішли на з’ясування стосунків — перервати це захопливе заняття змогла хіба «бучна» овація, влаштована Грушевському: «кілька хвилин в залі лунає «Слава батькові — Грушевському! Слава Центральній Раді!» та громові оплески». Після того нашвидкуруч, практично одностайно ухвалили «видати відозву до всієї демократії Росії з приводу проголошення народними комісарами війни Україні» й оголосили «непотрібним та невчасним переобрання Центральної Ради», оскільки вона і без того «складається з всеукраїнських рад селянських, робітницьких та вояцьких депутатів, обраних на всеукраїнських з’їздах». УЦР, мовляв, складається також «з представництва демократії національних меншостей» (це, як ми знаємо, — відверта брехня. — Д. Я.) і взагалі, представництво в Раді «безперестанно поновлюється».

Урочисто проспівавши проти ночі 7 грудня «Вже воскресла Україна» і «Заповіт»[59], з’їзд пішов в історичне безсмертя, остаточно «легітимізувавши» тим самим узурпацію влади всередині українського націонал-соціалістичного руху групою Винниченка та його прихильників.

Не можна забувати: вся «легітимність» УЦР походила від Всеукраїнського національного конгресу, провідна роль у скликанні і проведенні якого належала політичному крилу «Старої громади» — Українській партії соціалістів-федералістів. А вирішальний вплив в обох структурах із довоєнних часів, як ми пам’ятаємо, мали члени вільномулярських лож.

У цьому контексті ми схильні оцінювати приховане від сторонніх очей значення I Всеукраїнського з’їзду рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Проводу УНР він давав політичну можливість зафіксувати, «узаконити», «легітимізувати» остаточний розрив організованого українського націонал-соціалістичного руху із поміркованими елементами, які попри політичну кон’юнктуру продовжували обстоювати еволюційні, правові, легітимні підходи до модернізації тієї частини «українського народу», яка опинилася під владою Росії.

Якщо сказати зовсім просто — з’їзд давав можливість радикальним національним соціалістам «вийти» з політичної тіні Національного конгресу, розірвати пуповину, яка пов’язувала УЦР та його творців, насамперед з-поміж соціалістів-федералістів, позбутися їхнього політичного та інтелектуального впливу і взагалі викинути їх з політичного життя як непотріб.

Неочікуваний для Грушевського та його політичної групи об’єктивний політичний наслідок з’їзду — усунення їх від реальних важелів впливу. Адже відмова від переобрання фактично паралізованої УЦР зумовила теоретичну неможливість переобрати і Малу раду і переформатувати Генеральний секретаріат, до якого фактично перейшла «влада» в УНР.

Третій наслідок — остаточний перехід вітчизняного націонал-соціалізму на рейки розбудови УНР на «радянських» засадах, які, фактично, мало чим відрізнялися від аналогічних у ленінській Росії. Після 6 грудня 1917 р. Малій раді надалі залишилося ухвалювати хіба історичної ваги документи типу «Закону про шкільне правління».

Натомість політична доля Генсекретаріату судила йому, аж до смерті через 5 місяців, розподіляти десятки мільйонів рублів, залишених у спадок від Тимчасового уряду, далі провадити курс на розвал фронту та збройних сил, з’ясовувати стосунки з петроградськими більшовиками і взагалі реалізовувати владу в повному обсязі[60].

Проект Конституції УНР і його легітимність

16, 17 та 20 грудня «Народна воля» ознайомила своїх читачів із проектом Основного закону УНР, підготовленого профільною комісією УЦР.

Найзагальніші параметри документа: 72 статті, 8 розділів, які позиціонували УНР як парламентську республіку у складі «Федеративної Республіки Російської» — добре відомі дослідникам та науковому загалові. Звернімо увагу насамперед на системні проблеми цього документа. Ці проблеми, на нашу думку, навіть у разі імплементації Конституції УНР у поточну політичну реальність унеможливлювали її, держави, подальший сталий розвиток — навіть за найсприятливіших зовнішньополітичних умов.

Ці проблеми цілком ясно видно вже у формулюванні першого рядка першого параграфа першого розділу Конституції, який мав назву «Загальні постанови». Згаданий параграф, який починався виразом «Відновивши своє державне право», був безглуздим і з юридичного, і з історичного погляду. І ця безглуздість полягала в тому, що «Україна яко Народна Республіка» ніколи не існувала не тільки як Республіка, але і як держава взагалі.

Отже, ніякого «державного права» вона відновлювати не могла, а могла, навпаки, це «право» лише проголосити. Оскільки res public’у, тобто громадську річ, за визначенням проголосити можуть тільки громадяни, в даному випадку — громадяни Російської держави, які проживали на території її південно-західної частини, остільки нічого «відновити» сама Республіка не могла. Її ще не було проголошено громадянами, яких просто забули запитати: чи хочуть вони, громадяни Російської держави, проголосити Українську республіку, яка буде «входити заразом» до складу федеративної Росії?

Така сама проблема, до речі, виникла 24 серпня 1991 р. перед ініціаторами проголошення державної незалежності УРСР. Правова колізія тоді полягала в тому, що Верховна Рада УРСР не була уповноважена на це своїми виборцями. Проблему розв’язали шляхом оголошення необхідності підтвердити відповідну постанову ВР УРСР на загальнореспубліканському референдумі, призначеному на 1 грудня. І хоча всі, хто взяв участь у референдумі, на той момент були громадянами СРСР, а не УРСР (її громадянство не було передбачене чинним на той момент у ній Основним законом, ухваленим 1978 р.), правової проблеми це не створило: адміністративні кордони УРСР у складі СРСР були точно визначені. Отже, в референдумі мали право взяти (і взяли) лише ті громадяни СРСР, які проживали на території УРСР і які мали природне право вирішувати питання про державний статус Української Радянської і Соціалістичної республіки. Крім того, і це також надзвичайно важливий системоутворюючий момент, — усі громадяни СРСР, які проживали на території УРСР, були бодай формально рівні перед радянським законом (або перед радянським беззаконням).

У випадку проголошеної так званим III Універсалом УНР усе було інакше.

По-перше, УЦР була громадською організацією, а не законно обраним, легітимним парламентом.

По-друге, вона, УЦР, ніколи цей акт не розглядала і не ухвалювала.

По-третє, цей Універсал був «ухвалений» за участі меншості від кількісного складу Малої ради.

По-четверте, Мала рада, згідно з внутрішніми документами самої УЦР, не мала відповідних повноважень ухвалювати документи такого роду.

По-п’яте, участь у тому засіданні взяли лише представники українських та єврейських націонал-соціалістичних партій.

По-шосте, кордони «України» були точно визначені відповідною ухвалою Тимчасового уряду й охоплювали повіти (хоча і не всі) лише п’яти з дев’яти так званих «українських етнографічних губерній», з чим і УЦР, і МР, і Генсекретаріат мовчки погодилися.

По-сьоме, параграф третій першого розділу безпідставно «включав» до складу