Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
По-восьме, ніякої окремої «української людности» на території перерахованих у проекті десяти губерній станом на 10 грудня 1917 р. не існувало.
По-дев’яте, проект впроваджував у політико-правову реальність два сорти громадян: перший — «український народ» (і в цьому сенсі проект ніяк не пояснював різницю між «українським народом» і «українською людністю») та другий — «народності, які живуть з ним на українській землі».
Саме з цим, на наш погляд, пов’язана і десята системна вада цього проекту. Однієї її було би достатньо, щоб перетворити територію УНР на всеосяжне мінне поле. Ідеться про статті 65 і 67 проекту.
Перша з них впроваджувала таке до того ніколи не дійсне поняття, як «національно-персональна автономія», тобто «незаймане право на самостійне порядкування свого національного життя», шляхом об’єднання охочих у «національний союз». Друга визначала, що «органи такого національного союзу — це органи державні», які «мають право видавати постанови, обов’язкові для його членів»[61].
19 грудня «судовий секретар» Ткаченко на засіданні «уряду» висловився прямо: «проект встановлює не національну автономію, а національну незалежність, яка може привести до конфлікту між частиною і цілим». «Стаття 7-ма, — доводив він далі, — яка надає Національному союзу право оподаткування своїх членів, виходить за межі загальнодемократичних і економічних принципів... Стаття 13-та, — переконував присутніх Ткаченко, — дає право Національному союзу поширювати свою діяльність поза межі Української Народної Республіки, що з погляду загальнодержавних інтересів України не бажано»[62].
Очевидно, всі ці зауваження мали статус волання в пустелі. До остаточної версії закону «Про національно-персональну автономію», ухваленого «під грім оплесків усіх присутніх» на засіданні МР 9 січня, вписали хіба норму про запровадження «узгоджуючої комісії» без ясного обсягу прав та відповідальності, яку (комісію) мали би створити на паритетних засадах з-серед представників Нацсоюзу та Установчих зборів УНР[63].
Констатація
Політичне дикунство та правовий абсурд цих положень очевидний. Реалізувати їх — значило би створити на території УНР численні «національні» гето, анклави, життям в яких «порядкували» би місцеві органи того чи іншого «національного союзу». У конкретних умовах України з її історично сформованим мультинаціональним складом населення це спричинило б заснування в межах одного села декількох органів державної влади — «великоруської», «української», «молдавської», «єврейської», «румунської», «німецької», «сербської», «татарської» абощо та «загальнодержавної».
Відкритим залишається питання: а який би суд міг розв’язати суперечку між цими «національними союзами» з найпростішого, найбуденнішого питання? Ці вади стали зрозумілими буквально за тиждень після оприлюднення «проекту».
Написати та винести на суд людський таке могли лише особи в стані крайнього розумового розслаблення. Робити фаховий юридичний аналіз зазначеного проекту Конституції УНР, на наш погляд, марно. Бодай тому, що не правники його готували. Аналіз неправового документа, підготовленого неюристами, може тільки на фарс перетворитися. Залишмо цю справу фахівцям.
VIII сесія УЦР
Захід розпочався 12 грудня близько 18.30 у Педагогічному музеї.
Відкриваючи сесію, Грушевський попросив прийняти до складу УЦР із правом дорадчого голосу «всіх депутатів Російських Установчих зборів загальним числом більше 50». Здавалося би, внаслідок такого рішення число всіх членів УЦР повинно було скласти 793/798 + «більше 50») понад 850[64].
Точну кількість учасників ми не дізнаємося ніколи: газетні звіти про засідання (а протоколи, як завжди, не велися) це питання соромливо оминають. Зі звіту з засідання 17 грудня, вміщеного в «Народній волі», можна дізнатися: за даними мандатної комісії, «в Центральній Раді є коло 250 членів новообраних, котрі за цієї сесії тільки перший раз прийшли в Центральну Раду»[65]. Але хто і коли обрав цих людей — абсолютна таємниця. Якщо їх обрали після 30 липня, то кількісний склад УЦР мав би перевищити 1000 осіб!
Те, що цього насправді не сталося, засвідчує звіт про голосування того самого дня: участь у ньому брало від 245 до 252 членів УЦР[66]. Пленуми Ради продовжували відбуватися у залі Педагогічного музею, а не, наприклад, у цирку Крутикова чи кінотеатрі Шанцера, які могли прийняти одночасно від 1000 до 2000 осіб. Зал засідань Педагогічного музею міг вмістити хіба 250 осіб (ще 250 осіб могли розміститися на балконі, призначеному для публіки); для ухвалення будь-якого рішення УЦР згідно з її регламентом треба було 50% + 1 голос, тобто мінімум 397/398 голосів.
Але такі дурниці керівництво УЦР не цікавили. Важливо було інше. І саме на цьому наголосив голова Ради, відкриваючи її засідання. «Найважніше, що за цей час було зроблено, — проголошення Української Народної Республіки. Проголошення її викликано бажанням самого народу українського, — не зморгнувши оком збрехав Грушевський, — і я думаю, що і ви обізветеся щиро, коли я кликну “Слава Українській Народній Республіці!”».
Головуючий не помилився: «на ці слова збори озвались громом оплесків і голосним «Слава». Всі присутні в повнісінькій залі та на хорах встають і роблять М. Грушевському овацію».
За овацією прийшло голосування за резолюцію довіри Малій раді та побажання їй «щасливо довести Україну до Української Установчої ради» — саме за це з «повнісінької зали» проголосувало хіба 159 з присутніх. «Утримались», певно, у повному складі, українські есдеки[67], але і це особливого значення не має: 250 місць у партері мінус 159 дорівнює в підсумку 91. І це був перший тривожний дзвінок для Грушевського: в Раді визрівав розкол...
Причина стала зрозумілою увечері 14 грудня, коли писар УЦР Михайло Єреміїв (1889—1975 рр.) зачитав «Тимчасовий земельний закон», підготовлений на підставі відповідних ідеологем, закладених у III Універсалі. Помірковані політики Ради булі шоковані, вони доводили «нездатність та двозначність закону з юридичного боку», переконували, що він «не відповідає III Універсалу», є «узурпацією прав Установчих зборів», «внесе не лад і спокій, а розбрат» тощо. Шоковані були і носії радикальних поглядів. «Всі майже одноголосно» виступили «проти запропонованого законопроекту. Тому, що не на всі їх питання відповідає законопроект, не цілком знищує приватну власність. А головне — залишає недоторканими господарства, які мають 40 десятин». Універсальну думку висловив такий собі селянин Манько: «поїхати додому з таким законом, значить дрючка отримати».
Аби не допустити побиття дрючками та іншим с/г реманентом сесія відкинула запропонований законопроект як недостатньо радикальний і зажадала написати новий, в основі якого «повинно бути цілковите скасування власності на землю та соціалізація її». У відповідь есдеки, есери та бундівці в ультимативній формі заявили про вихід зі складу Генсекретаріату.
Дві доби знадобилося есерам та їхнім союзникам, аби переламати бунтівників — 17-го числа було таки ухвалене їхнє рішення про відхилення запропонованого земельного законопроекту, створення нової комісії, яка і мала розробити новий законопроект «на засадах повного скасування власності на землю та соціалізації її».
Після такого рішення залишалося хіба закрити сесію. Це і зробив голова УЦР, причому, говорячи лапідарною формулою газетного звіту, його промова «обернулась в безперестанну овацію». Процитуємо з неї лише два — вступне та заключне — найпринциповіші, як нам здається, речення: «Перше,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грушевський, Скоропадський, Петлюра», після закриття браузера.