Читати книгу - "Остання справа , Ірина Айві"

21.1

— Навіщо ти привіз її сюди?! — голос Лариси прорізав повітря, наче лезо. — Вона ж… проститутка, яка ховається за маскою адвоката! Який сором! Ти одружений чоловік, Дамір!

Вона вибухнула, як завжди, одразу перейшовши в наступ. Її очі палали гнівом, лице збурене від обурення. Вона звикла керувати всім і всіма, зокрема й життям сина. Але цього разу щось змінилося.

Дамір не відступив. Його обличчя було кам’яним, очі — твердими, мов криця.

— Це не твоя справа, мамо, — спокійно, але різко сказав він. — Софія — моя гостя. І житиме в моєму домі стільки, скільки сама захоче.

Він свідомо підкреслив: у моєму домі. Це був його дім, його рішення, його життя.

Лариса скривилась, ніби він ударив її.

— Ти з глузду з’їхав?! А як же Аріна?! А Вікторія?!

— Ми з Вікторією розлучаємось, — холодно відповів Дамір. — І не тому, що з’явилася Софія. А тому, що я більше не дозволю собі жити у брехні. Аріна — моя донька, і вона завжди буде зі мною. Як і Софія.

— Не можу в це повірити… — зірвалась Лариса, її голос тремтів від люті. — Ти проміняв родину на якусь… жінку, яка спала з ким попало за гроші! Як ти можеш навіть дивитись на неї, не кажучи вже про те, щоб…

— Замовкни! — рвучко обірвав її Дамір. Його голос був тихий, але сповнений сили. — Не смій більше ображати Софію. Ти її зовсім не знаєш. Не знаєш, через що вона пройшла, ким вона є зараз. Ти бачиш лише поверхню й судиш, як завжди.

— Мені достатньо того, що тепер знають усі, хто вона така! — злісно прошипіла Лариса. — Я не дозволю тобі ганьбити себе і нашу родину! Якщо ти сам не виженеш її, це зроблю я!

— Спробуй, — Дамір зробив крок ближче, і його голос став льодовим. — І побачиш, як твій син остаточно зникне з твого життя. Я не дозволю нікому — навіть тобі — принижувати жінку, яку я кохаю.

Лариса похитнулася, ніби ці слова вибили з-під неї землю. Вперше за довгий час вона нічого не відповіла. Лише стояла, бліда, втупившись у сина, який став для неї незнайомцем.

А Дамір розвернувся і вийшов, залишивши після себе лише мовчазну, спустошену кімнату.

 

Дамір ішов коридором швидко, майже не відчуваючи підлоги під ногами. Гнів ще пульсував у грудях, але поверх нього вже здіймалося інше — тривожне бажання побачити Софію, переконатися, що з нею все гаразд, що вона не чула цієї розмови… або хоча б не все. Але серце стискалося — він добре знав, що вона відчула кожне слово, адже їхні крики не можливо було не почути.

Він тихо прочинив двері до гостьової. Софія сиділа біля вікна, згорнувшись у плед, наче намагаючись зникнути, розчинитися в тиші. Її очі були червоними, але сліз не було — вона просто мовчала й дивилась у простір, ніби намагалася віднайти себе серед уламків.

— Ти все чула, — прошепотів Дамір, не питаючи, а констатуючи.

Софія ледь кивнула.

— Вона мала рацію, — сказала тихо. Її голос був тихий, рівний, але в ньому не було зла. Лише втома й глибоке, безмежне розчарування. — Усі мають рацію. Можна змінити зовнішність, одяг, освіту, місце роботи. Але минуле — це тавро. Його не стерти…

— Софіє, — Дамір опустився на коліна перед нею й узяв її руки в свої. — Ти не те, що було. Ти — те, ким стала. Ти сильна. Ти добра. Ти справжня. І я… 

Софія нарешті перевела на нього погляд. У її очах блищали сльози, але тепер у них з’явилося щось іще — надія. Тоненька, мов нитка, але жива.

— Ти не уявляєш, як мені болить, — прошепотіла вона. — Від осуду, від поглядів, від самої себе…

— Я знаю, — відповів він, ніжно притискаючи її до себе. — Але тепер ти не сама. Я з тобою. І якщо доведеться — я боротимусь за тебе з усім світом.

Вона поклала голову йому на плече, і вперше за цей жахливий день їй стало по-справжньому спокійно.

 

Згодом, коли вечірній спокій вже почав огортати дім, у двері Дамірового кабінету постукали. Він відразу сказав заходити, знаючи, хто це — Олег. Його старий друг, надійний як кремінь, стояв з серйозним, навіть жорстким виразом обличчя.

— Є новини, — сказав він тихо, заходячи до кабінету. Дамір зачинив двері й жестом показав сідати.

— Кажи.

Олег коротко кивнув. У його очах читалася лють, змішана з відразою.

— Витік інформації про минуле Софії організувала Вікторія. Але вона була не одна. Лариса Богданівна допомогла їй дістати копії старих поліцейських протоколів і направила це все потрібним людям. Журналістам, блогерам, жовтій пресі. Все зрежисовано з точністю до хвилини.

Дамір мовчав. Його руки стиснулися в кулаки. Повітря між ними стало важким і напруженим.

— Це... Вони зробили це разом? — хрипло запитав він.

— Так. Вікторія хотіла помсти. Вона знала, що ти ніколи не підеш на її умови. А твоя мати… Вона просто не змогла змиритися з тим, що ти кохаєш когось іншого. Особливо таку жінку. 

— Вони знали, що це може її знищити… — Дамір підвівся, підійшов до вікна. Його голос був низьким і твердим. — Вони свідомо розтоптали її життя. А мама ще й під моїм дахом…

— Що ти збираєшся робити? — спитав Олег обережно.

— Покарати кожну. Але спершу… — Дамір перевів погляд на двері, за якими залишилася Софія. — Спершу я маю бути з нею. Вона — найважливіше.

Він обернувся до друга:

— Дякую, Олеже. Тепер я знаю правду.

Олег кивнув:

— А тепер подумай, як розіграти їхню поразку красиво. Бо ця війна тільки почалась. Жодна з них не вміє програвати. 

 

 

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍