Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

вона спить, і ніхто її просто ще не добудився? Вона завжди з трудом вставала вранці). Жмутик широко представлений у моїх молитвах. «Любий Ісусе, Агнець Господній, пробач мені провини мої і дай нам наш хліб насущний. Хай Джилліан буде щаслива, хай у Жмутика буде гарний дім, і я завжди поводитимуся добре, скільки житиму. З любов’ю, Рубі, царство небесне, амінь». Якось так.

Я рада, що того доленосного дня приділила усім тваринам багато уваги: погладила кошенят, дозволила хом’ячкам побігати прилавком і навіть спробувала поговорити з Папужкою. Тоді я раптом зрозуміла, яка доля мені судилася: я, як і батько, буду власницею зоомагазину. За кілька років на вивісці над дверима буде написано не «Дж. Леннокс», а «Р. Леннокс» — ось моє покликання! І байдуже, що нам не дозволяють заводити домашніх тварин (приватних, не на продаж), бо одного дня всі тварини стануть моїми. Дурень думкою багатіє.

Джордж із трудом протискається у крамницю, тримаючи у кожній руці по величезній каністрі керосину, і з грюкотом і плеском ставить їх біля бочки тирси у кутку. Тримаймо кулаки за те, щоб туди не впав недопалок!

— Обережно! — попереджає Банті, коли я заходжу на кухню.

Вона готує сосиски, омлет і смажену картоплю на підвечірок.

У стані хімічного спокою їй байдуже, що проти такої їжі застерігають усі брошури про здоровий спосіб життя. Її увага прикута до фритюрниці, тож вона не зауважує, що від сосисок в озерці смальцю вже валить дим, і білки яєць про краях перетворилися на хрустке чорне мереживо. Тримаючись біля стінки, чимдалі від загрозливої сковорідки, я дістаюся до холодильника й наливаю собі склянку молока.

— Підвечірок готовий, — сповіщає Банті, потрясаючи кошичком із картоплею (їй було б спокійніше, якби під рукою був вогнегасник). — Поклич Патрицію.

— Вона погано почувається, — кажу я. Коли Банті припіднімає брову, я пояснюю: — У неї душа болить.

— А ти, значить, найрозумніша? Просто приведи її.

Не хочуть вони, щоб я виросла розумна, правда ж?

Решта вечора минає тихо. Джордж, як завжди, десь пішов. Патриція, як завжди, не виходить із кімнати. Вона взяла з бібліотеки вже третій том «А la recherche du temps perdu». Я вичитала, що це роман про «метафізичну неоднозначність реальності, часу і смерті, а також про те, що відчуття можуть прикликати до життя спогади і повертати час навспак». Звучить цікаво, тільки як повернути навспак час, коли він сторчголов мчить уперед, і ніхто ніколи не вернеться?

Я також сиджу у своїй кімнаті і граю у скраббл сама із собою під похмурим поглядом Тедді, який уже переріс ігри і більше до них не приєднується. Бабуся Нелл у ліжку, де вона проводить більшість часу. А Банті внизу, на кухні, у товаристві Гір Білизни.

Після третьої партії у скраббл, у якій я майже не мухлювала, я вирішую, що, мабуть, час лягати спати. За е.п.Дж. ми розгубили всі побутові заспокійливі ритуали. Ніхто не перевіряє, чи почистила я зуби, чи вмилася, чи помила руки, ніхто навіть не перевіряє, чи я лягла спати, але я все одно дотримуюся більшості обрядів е.п.Дж. Я ревно молюся, підклавши під коліна подушечку, щоб Джилліан у Раю була дуже щаслива й не засмучувалася через те, що померла. Останні різдвяні свічечки майже догоріли, але я все одно їх запалюю і дивлюся, як золоті янголи обережно б’ють у дзвони — дзинь-бом, дзинь-бом.

Тим часом на кухні бідолашна Банті поквапцем покидає білизну, бо у Горі їй привиділася тепла рожева блузочка Джилліан (насправді це тільки великі панталони бабусі Нелл). Вона збігає вгору сходами, тримаючись за чоло, ковтає подвійну дозу снодійного й поринає у забуття. Джордж повертається значно пізніше — я чую, як він лається, спотикаючись на сходах. Тоді зливає воду в туалеті, і світло гасне, а я відчалюю в ніч на плоту молитов і обнадійливого приспіву «Скільки коштує той песик на вітрині?», який виконую під ковдрою.

Мені сниться кінець світу — поширений сон, що набуває різних форм. Цієї ночі величезні хмари у небі перетворюються на кролів. Хмари у формі кролів висять над головою, як цепеліни (див. примітку (vii)), і той, хто стоїть за мною, каже:

— Це кінець світу, ти ж розумієш?

У певному сенсі, так і є. Забута внизу праска демонструє свій норов прасувальній дошці. Звичайно, Банті не знає, що термостат не працює як слід, і доки вона геть нежіночно хропе у ліжку, праска нагрівається і нагрівається, а життєрадісне червоне сукно на дошці обвуглюється і темніє, доки не набуває того ж чорного відтінку, що наші забуті сосиски. Смалець у сковорідці починає плюватися і займається. Полум’я знаходить собі поживу у вигляді дерев’яної дошки для прасування і на певний час задовольняється, але врешті скрапує на підлогу, де надибує лінолеум, а один особливо завзятий язик вогню — вжжжух! — тягнеться вгору й перестрибує на сірі завіси в тон обгорілого сукна, і далі його вже не спинити: він пожадливо пожирає все на своєму шляху, навіть кухонні шпалери з візерунком із червоних, як пожежна машина, помідорів і сільничок і перечниць у вальсі.

Проте навіть цього йому не досить, і вогонь полишає кухню, висовує голову з дверей і перетинає коридор до магазинчика, де лежать чудові іграшки: керосин, тирса і шелестливий шепіт жаху.

— Рубі! Рубі!

Я швидко розплющую очі, ще не прокинувшись до пуття. Повітря каламутне, Патриція у димній пелені виглядає як старенька. Пахне горілими сосисками. Нас поглинає сіра хмара у формі велетенського кроля.

— Кінець світу, — шепочу я Патриції.

— Вставай, Рубі, — квапить вона. — Вилазь із ліжка!

Вона зриває ковдру і починає витягати мене з ліжка, але я й далі нічого не розумію. Нарешті вона згинається навпіл від кашлю і хрипить:

— Горимо ми, Рубі, горимо!

Ми непевно пробираємося до дверей спальні, і Патриція шепоче, ніби боїться, що вогонь підслухає:

— Я не певна, чи ми тудою вийдемо.

Насправді вона не шепоче, а просто захрипла від диму: я виявляю це, коли й собі пробую заговорити.

Ми дуже обережно прочиняємо двері, ніби за ними палають всі вогні Пекла, але там тільки дим, і навіть недостатньо густий, щоб приховати двері спальні Нелл по той бік коридору. Проте щойно ми полишаємо спальню, як заходимося кашлем і мусимо сахнутися назад, зіпершись одна на одну, душачись і захлинаючись. Ми — люди-димарі, але далі буде тільки гірше, бо Червоний вершник Апокаліпсису