Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

Патриція стягує з ліжка ковдри й запихає під двері, а тоді починає переривати мою шафу, доки не знаходить дві шкільні блузки, якими обмотує нам обличчя: тепер ми виглядаємо як самотній ренджер. За інших обставин було б весело.

— Поможи мені,— хрипить вона з-за своєї бандитської пов’язки, намагаючись підважити вікно, але воно безнадійно застрягло.

Я впадаю в істерику, опускаюся на коліна, у яких спалахує біль, і починаю розпачливо молитися дитяті-Ісусику, щоб він порятував нас від вогню. Практичніша Патриція хапає нічник із Бембі і Топотуном, що колись належав їй, а тепер відійшов мені, і раз у раз гатить ним у вікно, доки не вибиває скло. А тоді хапає килимочок при ліжку, закриває ним гострі уламки, що стирчать із рами (вона засвоїла всі скаутські уроки, слава Богу), і ми звішуємося з вікна, пожадливо хапаючи холодне нічне повітря. І тільки тоді я розумію, як далеко нам до заднього двору.

Патриція дивиться на мене і каже:

— Усе гаразд, пожежники ось-ось приїдуть.

Але вона знає, що я теж у це не вірю. Для початку, хто ж їх викличе? Сирен не чути, на вулиці взагалі немає ані душі, а решта нашої родини, напевно, вже обвуглилася. Раптом її лице кривиться від болю. Вона опускає пов’язку й шипить:

— Тварини. Хтось має порятувати тварин.

І ми обидві розуміємо, хто саме (рятувати родину нам не спадає на думку).

— Ось, — Патриція тицяє мені щось у руки: придивившись, я розумію, що це Панда.

Тедді підскакує на комоді, намагаючись привернути нашу увагу. Патриція перекидає ноги через підвіконня й по-робінгудськи чіпляється за ринву, затримавшись тільки на мить, щоб сказати тоном, який успадкувала від Банті:

— Лишайся тут, нікуди не ходи!

Вона виглядає як справжня героїня, коли лізе вниз, убрана лише в піжаму шортиками, і з двома великими рожевими бігудями в чілці. На півдорозі вона спиняється, і я підбадьорливо їй махаю.

— Лишайся там, Рубі, допомога зараз прийде! Я викличу пожежників!

І я їй вірю: Патриції можна довіряти, не те що Джилліан. Якби це Джилліан сповзала зараз ринвою, то вона забула б про мене ще до того, як торкнулася землі. Коли Патриція нарешті ступає на далекий бетон унизу, вона піднімає руку — чи то честь віддає, чи то махає — і я відповідаю, гіпертрофовано завзято піднявши великі пальці.

Не минає й кількох хвилин, як задній двір із порожньої арени смерті перетворюється на безпечну гавань. Повсюди кишать, як мурашки, пожежники — тягнуть шланги, приставляють драбини, гукають щось підбадьорливе. Уже незабаром на підвіконні спальні, як папужка на жердині, сидить кремезний радісний пожежник:

— Привіт, люба, зараз ми тебе звідси витягнемо.

Він догори дригом перекидає мене через плече, і ми починаємо спускатися драбиною. Я так зосереджуюся на тому, щоб не впустити Тедді (він справді думав, що я його забуду?) і Панду Патриції, що навіть не встигаю помолитися за порятунок. З висоти пташиного польоту видно, що задній двір кипить життям. Патриція гукає щось підбадьорливе, Банті — щось нерозбірливе (губи складаються в ідеальне коло, вивергаючи потік звуків), а Джордж кричить на неї (імовірно, «заткнися»).

А найхимерніше видовисько являє Нелл. Вона кружляє двором у солом’яному капелюшку, схожому на головні убори Армії Спасіння, тільки без стрічечок (та ще й гасло в них спільне — «Кров і полум’я»!), і з сумкою зі шкірзамінника, ніби зібралася в рибну крамницю й намагається з’ясувати, що кому купити. (Наша родина скоротилася з «нам, будь ласка, шість порцій» до «нам, будь ласка, п’ять порцій». А вже у 1966 році завдяки нашій магічній здатності до скорочення ми зменшимося до «нам, будь ласка, дві порції». Звісно, як не рахувати недоїдків).

Мене охоплює жах, коли я розумію, що, раз усі вже внизу, я останньою лишалася у домі у вогні! Ото буде історія на майбутнє. Але з кожним кроком униз, до Банті, хвилювання відступає під наступом почуття провини — може, це я випадково спричинила пожежу? (Я раптом згадую, що не згасила різдвяні свічечки). Може, це сновида-Рубі підпалила дім? Я чекаю, що Банті закричить «я ж тобі казала бути обережнішою!», але вона, на мій подив, узагалі нічого не каже, тільки пригортає мене і ховає у м’які обійми халату. Раз у житті незримий зв’язок між нами стискається, і ми долаємо нашу відстань у метр. Тим часом пожежник закутав Патрицію у сіру ковдру, так що вона виглядає як індіанська скво біля (величенького) багаття. Вона істерично, страшно, безпорадно ридає — почасти бо диму наковталася, а почасти бо зазирнула у смердючу вигорілу крамницю й відчула незабутній запах горілого хутра і пір’я (не судилося нам мадленок і чаїв із лимоном, зате який ефект матиме запах підгорілих ковбасок!).

А тоді стається чудо: у двір із шаленим дзявкотом забігає чорне щеня з обгорілою стьожкою на шиї. Патриція випручується з ковдри й кидається до цуценяти.

— Жмутику! — у забутті схлипує вона. — Жмутику мій!

І притискає кіптяве, почорніле від диму тільце до брудної піжами. Домашні привиди тим часом оглядають власні збитки — розплавлені вітражі, почорнілі шоломи центуріонів, підсмалені перуки — і зітхають хором: переживали й не таке. Йорк стільки разів горів, що чергова пожежа їх навіть не дивує.

Велика лондонська пожежа порятувала місто від чуми, а Велика зоомагазинна пожежа порятувала нас після смерті Джилліан. Вогонь очистив нас, і, переживши це випробування, ми змогли змінитися й почати нове життя. Смерть Джилліан стала менше тиснути на сумління («Якби вона була жива, — плутано аргументує Патриція, — то могла б загинути у пожежі, тож вона що так, що так мертва. Правильно?»).

Наші дні Над Крамничкою добігли кінця, хоча в пожежі постраждав лише перший поверх — решта просто почорніла від сажі. Хай там як, Джорджу ставлять ультиматум, і вже наступного дня він купує на виплат милий будиночок у будівельної компанії «Лідс енд Голбек». За кілька тижнів ми оглядатимемо свіжопотиньковане й перефарбоване нутро Крамнички, куди доставлятимуть нові прилавки й вітрини, доки Волтер допитуватиме Джорджа про новий бізнес:

— Яке ще медичне й операційне обладнання?

Джордж загорівся новою справою.

— Бандажі, інвалідні візки, слухові апарати, еластичні панчохи, ціпки — ринок нескінченний, Волтере. У нас будуть і рецептурні препарати, тож частину покупців присилатимуть із лікарні, а люди з вулиці заходитимуть по «Еластопластир» чи «Дюрекс».

— «Дюрекс»? — задумливо уточнює Волтер. — Озолотишся. А друзям знижки будуть?

І вони аж