Читати книгу - "Сірі бджоли"

— Так, Айше і Бекир ними займаються, — вона кивнула собі за спину, де щойно її донька мотнулася. — Але більше Бекир, син.

— Ви вибачте, — Сергійович відчуває себе незручно. — Я ж не знав, що з Ахтемом таке...

Він зітхнув, рукою махнув розгублено, розвернувся, щоб піти.

— Зачекайте! — зупинила його хазяйка. — А як вас звати?

— Сергій.

— Мене Айсилу. Ви залишайтеся. Може, ваші вулики до наших поставити... Я про вас не знала. Ахтем жодного разу не казав. Може, пообідаєте з нами?

— Ні, я вже обідав! Мені б швидше бджілок випустити! — у голосі Сергійовича прозвучало щире занепокоєння.

— Так, так, — вона закивала. — Зачекайте хвилинку, я тільки дочці пару слів скажу і покажу вам дорогу. З вами проїдуся. Це поряд!

— А що це у вас з машиною? — здивувалася Айсилу, сплеснувши у долоні, щойно вони вийшли удвох з двору на вулицю.

— Та п’яний один, — неохоче пояснив Сергійович, — він контужений на війні, а тут ще поминки, його товариша убили. От злість і зігнав...

У машину Айсилу сідала обережно, з пересторогою. Одразу ременем пристебнулася.

— Тепер прямо, до мечеті, а потім ліворуч! — сказала.

Назустріч старенька з двома козами йшла. Відступила, машині дорогу звільняючи, кивнула Айсилу і з цікавістю на водія подивилася.

— Це Савіє, сусідка, — пояснила дружина Ахтема.

— Айсилу, Савіє, — промовив Сергійович. — Незвичайні імена у вас тут!

— Моє і правда уже не зустрінеш, — Айсилу ледь помітно посміхнулася, ніби пригадала щось. — Мене мама на честь своєї молодшої сестри назвала. Її сестра під час депортації померла. Дитиною ще. Тут ліворуч, ось тут!

Повернув він і ніби виросла перед ним дивна гора, майже до верхівки вкрита густим зеленим лісом, а верхівка у неї із жовтого каменю.

— Ого! — вирвалося у Сергійовича.

— Мангуп, — солодко промовила дружина Ахтема. — Там мій дідусь при німцях ховався. А після війни його радянські солдати спіймали і розстріляли, тут розстріляли. Біля клініки Кадирова, там, де наркоманів лікували.

— А що, у вас наркоманів багато? — озирнувся здивований пасічник, відволікаючись від масивної, далекої, але все одно нависаючої над ними всією своєю дивною величчю гори.

— Ні. У нас ні. Із інших міст привозили. Клініка приватна. Доктор Кадиров їх лікував. А коли росіяни прийшли, він, кажуть, до Києва переїхав. Росіяни йому лікувати наркоманів заборонили. Ось, праворуч, бачите, будівля! Там клініка була!

— А що там тепер?

— Нічого.

Гора, здавалося, так і залишилася далеко попереду, але дорога ледь помітно, але постійно піднімалася вгору. Праворуч стрункими, упоперек до дороги рядами, росли виноградники. Вище, де виноградники закінчувалися, починався ліс.

— Там праворуч і ще трохи, — показала рукою Айсилу.

Коли машина піднялася вище виноградників, дорога звернула праворуч і обірвалася, перетворилася на стежку. І тут замість того, що знизу здавалося густим лісом, побачив Сергійович перед собою пологий просторий схил, де під мигдалевими та інжирними деревами стояли вулики: жовті, сині, зелені. Нарахував він їх не менше двох десятків.

— Ну ось, — Айсилу кивнула. — Приїхали!

Коли вийшли з машини, Сергійович одразу узявся місце для своїх вуликів придивлятися. Вулики Ахтема ледь у глибині стояли, трьома нерівними рядами. Значить, можна його вулики туди ж, тільки ближче до дороги, до повороту поставити.

— Вибачте, а ви мені вулики зняти допоможете? — попросив він Айсилу.

— Так, звичайно!

Проїхав він трохи вперед, ближче до пасіки Ахтема. Айсилу машину пішки наздогнала. Зняли вони вулики і розставили їх так, як Сергійович захотів. Потім вона йому сарайчик із бджолярським інструментом показала. Він за пасікою і за кущовим лісовим горіхом стояв. Зі стежки, на яку дорога перетворилася, його видно не було.

— Ось, візьміть! — простягнула вона йому ключа від навісного замка. — Там усе, що треба. Вода тут поряд, джерело! — Вона показала рукою убік гори. — Там стежка, побачите! Метрів триста до нього!

— Дякую! — Сергійович подивився на Айсилу ніжно, віддано, як щойно нагодована після трьох днів голоду собака. І тут же спитав: — А що, міліція Ахтема не шукала?

Вона гірко посміхнулася. В очах блиснули сльози.

— Казахи його викрали. Може, у Росію вивезли. Того дня у нас трьох чоловіків викрали. Вони разом на машині у Бахчисарай поїхали, до мечеті. Машину знайшли. Хлопчина один бачив, як їх до мікроавтобуса заштовхували...

— Так же не можна, — видихнув Сергійович і зрозумів, як безпомічно його слова прозвучали.

Безпомічно і безглуздо. І сам він себе безпомічним відчув, ніби нічого від нього не залежало і у його власному житті. Ніби сидів він поряд з убитим парубком, у якого золота сережка у вусі, на засніженому полі, а згори снаряди і міни сипалися, і вибухали та подалі від нього, то ближче, а іноді і так близько, що у вуха грюкіт лився розплавленим залізом.

— Ви, якщо щось потрібно — приходьте! Адресу знаєте, — сказала на прощання Айсилу, дивлячись на нього, як на дитину. Може, також відчула чи почула його безпомічність.

І пішла вона до повороту дороги, що прямувала донизу. Красиво і повільно віддалялася, а повітря довкола наповнювалося дзижчанням бджіл. І прокинувся від цього дзижчання Сергійович. Зрозумів він, що це бджоли Ахтема дзижчать, літають, а своїм бджолам він шлях на свободу ще не відкрив! Зірвався з місця, понесли його ноги до вуликів, до своїх багатостраждальних бджіл-біженців.

46

Сонце висіло на небі довго, дивовижно довго. Вже і земля від нього відвернулася, на бік уляглася. І висіло сонце тепер не посеред неба, а скраю. Але все одно світило, ніби вирішило не заходити, поки Сергійович своє житло не облаштує. А він, забивши залізні кілочки у кам’янисту землю і розтягнувши мотузками кути свого брезентового житла, витягав тепер з машини і переносив до намету пожитки й одяг.

Теплу вечірню тишу пронизав несподіваний крик птаха — дзвінкий, як піонерський горн. І Сергійович голову підняв, подивився на ближні дерева. Спробував собі цього птаха за його криком уявити. Не вийшло. Відомі йому птахи так не кричали. Відомі йому птахи взагалі не кричали, вони каркали, щебетали, співали трелями і посвистували. Цікавість, розбуджена криком птаха, оживила його думки і він, вже забувши про небесне творіння, яке замовкло, здатне літати і кричати, слухав дзвінку, барвисту тишу