Читати книгу - "Джозеф Антон"

Потім знову той самий шурхіт: ніби хтось з переляку бив крильми. «Це птах, — сказав він з полегшенням і занадто голосно. — Он там сидить птах». З охоронців напруга також спала. Паніка вщухла. Птах упав через комин і геть переляканий сидів тепер у вітальні на карнизі для штор. Дрізд, подумав він. Ля-ля-ля, тра-ля-ля, ох, ох, ох. Відчинили вікно — й птах полетів собі геть. Почав прибирати в будинку, а голова сповнювалася піснями про птахів. Візьми оці зламані крила й навчися літати[90]. Відтак давня карибська пісня про птаха, що сидить «високо на банановому дереві». Ти можеш полетіти/ в небо високо /бо ти щасливіший, а я самотній.

Незважаючи на вже готовий сюжет, книжка не одразу почала писатися. За вікном зірвалася буря, до того ж боліли зуби мудрости, а ще ніяк не міг віднайти тональність мови книжки. Він написав кілька невдалих зачинів — надто дитячий, надто дорослий, — від нього втікав потрібний тон. Мине кілька місяців, аж поки він напише слова, що зможуть відімкнути двері таємниці. «Було собі в країні Аліфбей одне сумне місто, й було воно найсум-ніше у світі — таке сумне, що й забуло, як зветься. Розкинулося те місто біля похмурого моря зі зграями насуплених риб-вугрів... » Джозеф Геллер одного разу сказав йому, що всі його книжки виростають із фраз. «Я аж тіпаюся, коли бачу зачинені двері» і «У мене на службі є п’ятеро людей, яких я боюся» дають початок його видатному романові «Щось сталося», а «Поправка-22» також виростає із речення-зачину. Він розумів, що мав на увазі Геллер. Іноді написане речення може містити чи уможливлювати написання десятків або ж сотні інших речень. «Опівнічні діти» розкрили свою таємницю тільки після того, як він одного вечора сів і написав «Я з’явився на світ у місті Бомбей... колись давним-давно». Те ж саме сталося з «Гаруном». У ту мить, коли знайшов сумне місто і насуплених риб-вугрів, він уже знав, як писатиметься книжка далі. Він навіть, здається, зірвався на рівні ноги й плескав у долоні. Та щаслива мить настане через місяці. Поки що він мав боротьбу й бурю.

* * *

Тим часом у Британії ґелґотлива юрма самопризначених «лідерів» і «речників» продовжувала ганятися за славою, встромляла ножі йому у спину і швиденько піднімалася на щабель вище. Найбалакучішим і найнебезпечнішим у тому натовпі був срібнобородий – достоту садовий ґном – Калім Сіддікі, який у кількох телевізійних передачах дуже вперто захищав і оправдовував фетву, а на громадських зібраннях (на деякі приходили навіть члени парламенту) закликав піднести руки, щоб продемонструвати одностайність громади у прагненні бачити віровідступника й богохульника мертвим. Руки геть усіх злітали догори. Проте нікого не притягали до відповідальносте. «Мусульманський інститут» Сіддікі — це дріб’язок, однак аятоли Ірану, яких він навідував доволі частенько, як і дедалі поважніших людей, вимагаючи від них не зменшувати тиску, влаштовували йому гучні прийоми. На британському телебаченні Сіддікі пояснив, якими, на його думку, є мусульмани. «Ми завжди даємо здачі, — сказав він. — Іноді ми даємо здачі першими».

Прогриміли вибухи у книгарнях «Коллетс» і «Діллонс» в Лондоні, а також у книгарні «Еббіс» у Сиднеї, що в Австралії. Дедалі більше бібліотек відмовлялося брати його книжку, ще більше мереж не хотіли продавати її, десятки друкарень у Франції відтермінува-ли друк французького видання, частіше лунали погрози на адресу видавців, наприклад проти норвезького видавця Вільяма Нігаарда з видавництва «Г. Ашегоуг і Компанія», якому навіть надали поліцейську охорону. Проте більшість людей, що працювали в офісах видавництв, де виходила його книжка, не отримували жодного захисту. Він легко уявляв собі ту напругу, яку вони відчували на роботі і вдома, переживаючи як за своє життя, так і за життя членів своїх родин. Недостатньо уваги приділялося відвазі «звичайних людей», які щодня виявляли незвичайність, виконуючи свою роботу, захищаючи засади свободи і утримуючи лінію оборони.

Мусульмани почали вбивати інших мусульман, якщо ті не висловлювали кровожерливих думок. У Бельгії вбили Абдуллу Агдала — муллу, вихідця із Саудівської Аравії, який, за розповідями, був «духовним лідером» мусульман країни, а також його заступника тунісця Саліма Багрі за те, що казали: хай там як собі хоче Хомейні, він висловлюється щодо внутрішніх іранських реалій, у Європі існує свобода слова.

«У рот мені запхали кляпа й посадили у в’язницю, -писав він у щоденнику. — Мені заборонено навіть говорити. Мені хочеться покопати м’яча з сином у парку.

Звичайне, буденне життя — для мене нездійснима мрія». Друзі, що бачили його у ті дні, були приголомшені погіршенням його фізичного стану, він додав у вазі, відростив огидну цибулиноподібну бороду. Мав вигляд геть розбитої людини.

За короткий час він дуже добре ладнав з охоронцями, проте Маріан складніше сприймала вторгнення у свій особистий простір, тож тримала їх на відстані. Він був удячний за те, що вони завжди підбадьорювали, завжди намагалися поліпшити йому настрій, а ще за їхнє бажання залишатися непомітними. Вони знали, що «клієнтові» нелегко мати на кухні поліцейських, що тупцюють як ті слони. Вони намагалися з усіх сил і без якогось прихованого невдоволення дати йому якнайбільше простору. Вимушену ізоляцію від суспільства, він помітив це одразу, вони до певної міри сприймали навіть болючіше, ніж він сам. Вони — люди дії, їхні потреби — протилежні потребам цього малорухливого письменника, який намагався щось вихопити з внутрішнього життя та роздумів. Він міг годинами непорушно сидіти в кімнаті, думати собі про щось і радіти життю. Для них же навіть недовге перебування у закритому просторі ставало нестерпним. Щоправда після двох тижнів чергування їм надавалася можливість поїхати додому й перепочити. Вони казали йому заклопотано: «Ми не змогли б так жити, як ви», -тож вони розуміли одне одного.

Багато хто з них казав, що це неправильний спосіб охорони. Зазвичай в інших випадках кожен «клієнт» має «постійну» групу захисту, яка опікується тільки ним. Він не міг мати такої «постійної» групи, бо офіцерам поліції надто складно виконувати свою цілодобову роботу на постійній основі. Тож його охороняли різні групи. І це неправильно, твердили його охоронці. Всі інші, кого вони охороняли, жили своїм звичним професійним життям, а вони забезпечували їм захист, у той час як поліцейські у формі позмінно охороняли «клієнтів» дім. Увечері офіцери Спеціальної служби привозили «клієнта» додому, самі також поверталися додому, а поліцейські у формі залишалися на чергуванні. «Нас не вчили переховувати людей. Це не наша робота». Проте звичайна охорона була значно дорожчою, бо змінні