Читати книгу - "Джозеф Антон"

чергування поліцейських у формі коштували багато грошей. Коли ж «клієнт» мав не один дім, то вартість зростала відповідно. Начальству у Скотленд-Ярді не хотілося витрачати стільки грошей на операцію «Малахіт». Простіше було переховувати «клієнта» й платити тільки групі захисту понаднормові за цілодобове перебування з ним. Серед старших офіцерів, як він здогадувався, побутувала думка, що «малахітовий «клієнт» не заслуговує від британської поліції повноцінної охорони.

Він швидко зрозумів, що між офіцерами, які виконують завдання, й вищими чинами у Скотленд-Ярді пролягала ціла прірва. Мало хто з вищих чинів був у пошанівку серед рядових охоронців. Упродовж наступних років він дуже рідко стикався з труднощами в плані стосунків з членами групи захисту, відрядженими опікуватися ним, і з багатьма навіть подружився. А от старші офіцери (йому казали, що називати їх «вищими» геть неправильно, бо вони можуть бути старшими, але чим вони вищі від них?) — це цілком інша річ. Надалі він матиме справу ще не з одним містером Ґрінапом, схильним до осуду.

Допомагаючи йому, вони порушували правила. Під час заборони відвідувати громадські місця вони ходили у кінотеатри, заходили у зал, коли світло вже гасили, й виходили незадовго до закінчення сеансу, — і жодних проблем. Коли ж старші офіцери казали, що йому не можна з’являтися в Лондоні, вони все одно приїжджали до його друзів, де він бачився із сином. Вони робили все, що могли, аби допомогти йому як батькові. Деколи вони відвозили його із Зафаром на поліцейські спортивні майданчики й грали там у регбі, тож він також бігав і кидав м’яча разом з ними. На свята вони завозили його із Зафаром до якогось парку. Якось Зафарові дуже сподобалася м’яка іграшка в тирі. Один із офіцерів охорони, відомий усім як Тлустий Джек, помітив це. «Хочеш мати таку, еге ж?» — запитав він, і стиснув губи. — Ммм-гммм». Він підійшов до прилавка й поклав гроші. Працівник тиру дав йому звичайний пістолет зі збитим прицілом, і Тлустий Джек сумно похитав головою. «Ммм-гмм, — сказав він, оглядаючи зброю. — Ну що ж, спробуємо». Він почав стріляти. Бабах, бабах, бабах, бабах, і фігурки одна за одною попадали, а працівник тиру із роззявленим золотозубим ротом не йняв віри своїм очам. «Ну що ж, дуже добре, — сказав Тлустий Джек, віддаючи зброю й показуючи на м’яку іграшку. — Он ту, будь ласка». Кілька місяців потому Зафар дивився по телевізору прибуття Нельсона Мандели на стадіон «Вемблі», де він мав подякувати за рок-концерт з нагоди його звільнення. Коли Зафар побачив, як Мандела з роздягалень тунелем виходить на поле, то вмить показав пальцем і сказав: «Тату, дивись, он Тлустий Джек». А там і справді був Тлустий Джек, одразу за лівим плечем Мандели зі стисненими губами й, можливо, він бурмотів «Ммм-гммм».

Від хлопців-охоронців він багато чого дізнався про безпеку — наприклад, як заходити до кімнати, куди дивитися, що шукати. «Копів і бандитів, — сказав йому Дев Стоунгаус, — ти завжди впізнаєш. Вони стоять у дверях і дивляться, що відбувається перед ними, зауважують кількість і розташування виходів, хто і де стоїть, ну і таке інше». Він також довідався, що поліція в кінцевому підсумку — це просто ще один підрозділ державної служби. Це відомство, що проводить свою відомчу політику. Багато ревнощів і заздрощів спрямовувалося на Спеціальну службу, багато людей хотіло її закриття. Деколи охоронці зверталися до нього за допомогою, прохаючи написати листа на підтримку виконаної Підрозділом «А» роботи, а він був щасливий хоч би чимось їм допомогти на подяку за все те, що вони робили для нього. Проте найбільше він радів з того, що нікому з тих хлопців, які охороняли його й були готовими затулити його своїм тілом від кулі, цього так і не довелося робити.

Жінок у Підрозділі «А» було небагато, шість чи сім щонайбільше, і за всі роки тільки дві з них брали участь в його охороні: висока вродлива жінка на ім’я Рейчел Клуні, яка потім стала членом служби охорони Марґарет Тетчер, і невеличка, з хорошими формами, ділова біляв-ка на ім’я Джулі Реммік, якій зрештою довелося піти з групи через невиконані нормативи із стрільби. Всі, хто займався охороною, мусили регулярно проходити перевірку на влучність стрільби у поліцейському тирі, стріляючи по рухомих мішенях і по мішених за поганої видимости, до того ж їхня влучність мала перевищувати 90 відсотків. Якщо вони не виконували нормативу, то одразу здавали зброю й починали займатися канцелярською роботою. Йому сказали, що він міг би також потренуватися в стрільбі. З ним працюватимуть найкращі інструктори, і йому колись це могло стати в пригоді. Він довго й тяжко думав, а тоді сказав: ні, красно дякую, не хочу. Він достеменно знав, що якби погані хлопці напали на нього, а він при собі мав зброю, то цю зброю вони б повернули проти нього. Ліпше жити без зброї та сподіватися, що ворог так близько не підійде.

Інколи вони щось куховарили для нього, проте здебільшого домашнє господарство велося окремо. Закупи для нього вони робили у супермаркеті водночас зі своїми. Кухнею користувалися в різний наперед узгоджений час. Вечорами поліцейські сиділи в окремій кімнаті й дивилися телевізор — спортсмени волею обставин мусили поводитися як лежні. Нелегко, судячи з усього, вони це переносили!

Їх, дужих і красивих, любили дівчата. Багато хто з них познайомився через нього з жінками зі світу книговидавництва. Серед охоронців були незвичні хлопці Роб і Ерні, за чутками, великі перелюбники. Ще один офіцер мав пригоду з нянею друга, яку потім покинув і розбив їй серце. Немало з них підтримували позашлюбні стосунки — таємничість роботи слугувала чудовим прикриттям. Один золотоволосий молодик на ім’я Семмі виявився двоєженцем; жив з двома дружинами, котрих називав однаковими ніжними іменами й мав від них дітей з однаковими іменами. А погорів на тому, що витрати на двоєженство виявилися надто великими як для зарплати поліцейського, тож він заліз у страшенні борги. Цікаві хлопці.

Дев Стоунгаус, як потім з’ясувалося, справді мав клопіт з алкоголем, і його після п’яного дебошу в пабі таки забрали з групи захисту й «заслали до Сибіру», ще відомого як аеропорт Гітроу. Кілька офіцерів охорони намагалися грати роль «адвокатів диявола» й, переходячи на сторону мусульман, вели мову про «повагу» до почуттів вірян, проте їхні колеги м’яко і ненав’язливо переключали їхню увагу на щось інше.

Один свавільний поліцейський ставився до нього не як до «клієнта», а радше, як до ув’язненого,