Читати книгу - "Черево Парижа"

— Так, камелія дуже мила, та мені більше подобається оце місцечко під твоїм підборіддям; воно куди ніжніше й прозоріше, ніж камелія... Тут є блакитні й рожеві жилки, зовсім як на квітці.

І Маржолен погладив Кадінине підборіддя кінчиками пальців, потім, наблизивши до нього свій ніс, тихенько прошепотів:

— Сьогодні від тебе пахне померанцьовим цвітом.

У Кадіни була дуже погана вдача. Дівчинка непридатна була до ролі служниці і нарешті відкрила власну торгівлю: Тоді їй минав уже тринадцятий рік. Але Кадіна, звичайно, не могла мріяти про крупну торгівлю, про місце у квітковому ряду; вона просто продавала по одному су букетики фіалок, уткнуті в підстилку моху в кошику, який висів у неї на шиї. Цілими днями тинялася вона по ринку й навколо нього із своїм маленьким квітничком. Ця постійна прогулянка була її втіхою, завдяки їй Кадіна могла нарешті розім’яти свої ноги. Дівчинка рада була, що не треба більше просиджувати довгі години на низенькому стільчику, зігнувши коліна, і складати букетики. Свої фіалки вона крутила на ходу, наче веретено, надзвичайно швидко й спритно. Кадіна відраховувала від шести до восьми квіточок, відповідно до сезону, перегинала надвоє комишеву стеблинку, додавала листочок, обмотувала все це мокрою ниткою і одкушувала її гострими, як у вовченяти, зубами. Букетики мов самі по собі виростали на мохові її кошика,— так швидко робила їх квіткарка. Проходячи тротуарами у вуличній метушні, вона, не дивлячись, працювала спритними пальчиками, а її задерикувате личко оберталося до крамниць та перехожих, яких Кадіна з цікавістю розглядала. Потім вона відпочивала десь у під’їзді; на краю ринви, жирної від помий, вона влаштовувала куточок весняної краси, наче лісовий затишок, створюючи ілюзію зеленого узлісся, де синіють перші квіти. Як і раніше, на її букетиках відбивалися і гнів, і ніжність: пучечки фіалок то наїжувалися, роздратовані, в пом’ятій листяній трубочці, то, лагідні й закохані, посміхались, у своєму чистенькому зеленому комірці. Проходячи, Кадіна залишала за собою хвилю пахощів. Маржолен з насолодою ходив слідом за нею. Тепер од голови до ніг вона пахла самими тільки фіалками. Обіймаючи її, торкаючись спідниці й корсажа, рук і лиця, хлопчик запевняв, що його подруга перетворилася на велику фіалку. Маржолен з головою заривався в її одежу й повторював:

— Пам’ятаєш той день, коли ми їздили до Роменвіля? Зараз — як тоді, а надто тут, на твоєму рукаві... Не міняй більше торгівлі, ти дуже гарно пахнеш.

І вона не міняла. Це було її останнє ремесло. Та діти підростали, і часто Кадіна забувала свою коробку з фіалками, щоб побігати по кварталу. Будівництво Центрального ринку було для них постійним приводом для забав. Діти залазили в саму середину риштування, знайшовши діру в дерев’яній загорожі, спускались до фундамента або видиралися до перших чавунних стовпів. У той час вони й залишали потрошку самих себе, своїх ігор, своїх бійок у кожній ямі, в кожному зрубі. Павільйони зводилися під їхніми маленькими рученятами. Звідси й виникла їхня любов до Центрального ринку і любов Центрального ринку до них. Вони були за панібрата з цим велетенським кораблем, мов старі друзі, що бачили, як закріпляли в ньому перші болти. Вони не боялися цієї потвори і сміливо били по її громаді худенькими кулачками, поводилися з нею, як з доброю істотою, як з приятелем, якого не соромляться. І ринок наче посміхався до вуличних дітей, що були вільною піснею, зухвалою ідилією його велетенського черева.

Кадіна і Маржолен не спали більше разом у тітки Шантмесс, у візочку рознощика. Стара, чуючи, що вони весь час розмовляють уночі, постелила хлопцеві окремо, на підлозі коло шафи але другого ранку побачила, що діти знову сплять разом, обнявшись, під одною ковдрою. Тоді вона почала відсилати Маржолена ночувати до сусідки. Ця розлука дуже засмутила дітей. Удень, коли тітки Шантмесс не було вдома, вони лягали, не роздягаючись, на кам’яну підлогу, наче в ліжко, і це їх дуже тішило. Згодом діти обернули це на гру; вони вишукували в кімнаті затишні темні куточки, а найчастіше ховались по коморах магазинів на вулиці О-Лар за купами яблук та за ящиками апельсинів. Діти почували себе невимушено і не знали сорому, мов ті горобці, що паруються на краю даху.

Кадіна з Маржоленом знайшли собі ще один притулок, де їм зручно було спати вдвох: льох павільйону живності . Їм не хотілося розлучатися з приємною звичкою спати разом, з відчуттям затишного тепла, із звичкою засинати, притулившись одне до одного. Біля столів, де ріжуть птахів стоять великі корзини з пір’ям, в яких Маржоленові з Кадіною було дуже зручно. Тільки смеркалося, вони спускалися вниз і залишалися там цілий вечір у теплі, насолоджуючись м’яким ліжком, з головою потопаючи в ніжному пуху. Звичайно діти відтягали свою корзину далі від газового ліхтаря. Вони були самі в гострому запаху живності і не спали через співи півнів, що безперервно лунали в темряві. Вони сміялись, обнімались у пориві глибокого кохання, яке ще не вміли виявити. Маржолен був дуже тупий. Кадіна била його, сердячись без видимих причин на свого товариша. Ця вулична дівчинка вміла розбурхати недотепу-хлопця своєю сміливістю. Потроху вони багато дечого навчилися, лежачи в корзинах з пір’ям. Це була гра. Півні та кури, що спали біля них, не були невинніші за них.

Згодом Маржолен і Кадіна наповнили весь Центральний ринок своїм коханням безжурних горобців. Вони жили, як щасливі молоді тварини, залишені на волю інстинкту, задовольняючи свої потреби серед кучугур їжі, де ці дітлахи виросли, мов рослини з плоті. Кадіна в шістнадцять років була завзятою дівчиною, смуглявою вуличною циганкою, великою ласухою й дуже хтивою. Вісімнадцятилітній Маржолен був гладким підлітком з чималеньким черевцем; він стояв на найнижчому ступені розумового розвитку й жив тільки почуттям. Кадіна часто не ночувала вдома, а проводила нічку з Маржоленом у льоху павільйону живності. А ранком вона задерикувато сміялася в очі тітці Шантмесс, тікаючи від підлогової щітки, з якою стара ганялася за нею по кімнаті, б’ючи куди попало. Тітці ніколи не вдавалося набити негідницю, що нахабно глузувала з неї. Кадіна казала, що вона не спала цілу ніч, «бо хотіла глянути, чи є  в місяця роги». А щодо Маржолена, то коли з ним не було Кадіни, він тинявся цілими ночами, сидів з вартою, що пильнувала павільйони, спав на лантухах, на кошиках або просто десь у кутку. Нарешті хлопець і дівчина не виходили більше з ринку, який зробився їхнім пташником, стайнею, колосальними яслами, де вони спали, кохались і жили