Читати книгу - "Жахослов"

я сидів на терасі, милувався зірками і пив каву з горнятка, яке Ейрін подарувала мені десять років тому. Коли люди вважають, що йдуть, насправді вони залишаються. Тільки зникають з поля зору. Вибираються з діри, тим самим поглиблюючи її.

Я поїхав рано-вранці наступного дня. Поїхав, ще навіть не вирішивши, куди саме прямую. На перехресті я зробив спонтанний вибір вирушати до Таго – місця, де ми бували багато, багато разів. Під певним кутом зору це здавалося дивним вибором, але я не міг прожити решту життя, уникаючи всього, що так чи інакше було забарвлено попереднім досвідом. Якщо я не хотів назавжди застрягнути в минулому житті, деякі речі з нього мали зберегтися і тепер.

Я знав, куди можна піти в Таго, чудові кафе, щоб посидіти, поїсти та випити. Це місце належало мені не менше, ніж будь-кому. Не менше, ніж будь-яке інше місце.

Дорога туди забирає близько п’яти годин. Перші три чверті шляху становить довгий виснажливий маршрут крізь безбарвну центральну долину, засушливу й позбавлену будь-якої краси. Але щойно опиняєшся по той бік від Сакраменто і починаєш підійматися в гори, як швидко розумієш, що воно того варте. Цієї новизни від подорожі на мотоциклі майже вистачило, щоб забути, як я подорожував тут разом з Ейрін і донькою.

Зрештою я не втратив Кім. Принаймні не більшою мірою, ніж це трапляється з усіма батьками, коли їхні діти відчиняють двері й вирушають у великий світ. Вона цілком розважливо і безпристрасно поставилася до розлучення батьків, і тоді, заглиблюючись усе далі в гірські ліси, я зі втіхою згадував, що маю побачитися з нею за тиждень.

Насправді ж цього не сталося, і невідомо, чи зустріну я її ще коли-небудь. І хоча це крає мені серце, я знаю, що буде значно краще, якщо цього не станеться.

Мені шкода.

Знаю, я й досі це роблю. Шукаю знамення. Це дешевий трюк, продиктований зарозумілістю письменника-початківця, але так влаштоване й саме життя. Варто лише відбутися події, як стає зрозумілим, що їй передували певні знамення. А нині подією, що трапляється в житті, став я сам. Чоловік, якого я описую, – той, за годину від озера Таго, з повним міхуром і нестримним бажанням випити пива, – це чоловік, яким я був кілька тижнів тому. Хлопець, який відкрив «Пакуй їх!», – це я понад десять років тому. Той, хто надів обручку на палець запальної дівчини з Портленда на ім’я Ейрін (яка освітлювала собою найтемнішу кімнату і яка, я впевнений, від щирого серця обіцяла бути вірною до скону) – це я двадцять п’ять років тому. Ці життя вже не містять жодної несподіванки, наче жодного кота в мішку. Я знаю, що станеться, на яку доріжку штовхне їх доля. Вони стануть мною. Людиною, якою я є тепер, і яка відкидає похмуру тінь на своє минуле, позбавляючи можливостей кожного, ким вона колись була.

Ми всі відкидаємо тіні. Похмурі тіні.

Досягнувши південного Таго, я зупинився, щоб відлити й купити порцію кави в «Старбакс». Я вирішив, що далі рухатимусь уздовж західного узбережжя до Таго-Сіті. На ту мить близькість минулого почало мене пригнічувати ще більше.

Хоча ми багато разів зупинялися по обидва боки озера, це завжди супроводжувалося різними обставинами. На південний берег ми приїздили родиною, лише втрьох, на комфортабельний курорт із маленькими міськими будиночками. На північний край ми їздили, щоб відпочити разом з друзями. На щастя, зараз нікого з них не мало там бути – Ейрін ефективно послуговувалася опікою більшості з них через свою, так би мовити, товариськість, – але я сподівався, що завдяки цьому моє самотнє перебування там викликатиме в мене менше болісних порівнянь.

Решту дороги мене супроводжувало сяйво надвечірнього сонця, що пробивалося крізь сосни та ялини. За традицією я зупинився біля оглядового майданчика, звідки розгортався чудовий краєвид на крихітний острівець Феннетт у Смарагдовій Затоці. Я був там один. Хоч зазвичай у цьому місці яблуку ніде впасти.

Я зійшов з мотоцикла, але ненадовго. Надто часто луною спливали спогади про мою доньку, яка захоплено милувалася крихітною зруйнованою будівлею на острівці – рештками єдиного кам’яного «чайного будиночка», зведеного кілька десятиліть тому заможним власником будинку на найближчому узбережжі, – і вголос фантазувала над тим, як це – назавжди оселитися в такому на самоті. Я навіть подумав зателефонувати Кім, розповісти їй, де я, але не міг упіймати сигнал. Утім, як і завжди. До того ж я не мав певності, що мій голос звучатиме досить спокійно.

Натомість я так і стояв, дивлячись униз, намагаючись усвідомити всі ті зміни, яких зазнало моє життя. Що, фактично, я більше не мав ніякого життя. У мене лишився тільки я сам. Ось і все.

Отже, що тепер?

За годину, замерзлий і із затерплим від довгого сидіння задом, я в’їхав до Таго-Сіті. В’їжджаючи в місто, слід одразу скидати швидкість, інакше – хай би як воно називалося – можна за п’ять хвилин опинитися на іншому кінці міста, якщо зі світлофором пощастить. На головній вулиці було тихо. Туристичний сезон закінчився, сніг ще не випав. Не схоже було, що я матиму проблеми з пошуком кімнати, тож я вирішив спочатку випити.

Повітря було морозним. Я припаркувався на вулиці, навмисно ігноруючи кав’ярню, куди ми завжди ходили їсти сендвічі на обід і яка все одно була зачинена. Також я проігнорував «Семмікс» – бар, у якому ми проводили цілі вечори, напиваючись до нестями (до народження Кім), на який із тугою дивилися з ресторану з дитячим меню через дорогу (епоха юної Кім) і куди поверталися на початку вечора з почуттям ностальгії, аби випити по одному кухлю пива з друзями (епоха старшої Кім, яка проводила час в орендованому на канікули будиночку з іншими підлітками, тоді як дорослі платили по тридцять баксів кожен за крихітні закуски в ресторанах, перевірених, сертифікованих і схвалених невідомими з Йелп[173] – не дай Боже, щоб у наших немолодих життях траплялися якісь сюрпризи).

Далі по вулиці був бар, розташований на цокольному поверсі, – його власники настільки старанно приховували назву бару, що я так і не дізнався її, хоча вже разів зо двісті проходив повз. Цього разу назви я теж не помітив. І по сьогодні вона мені невідома.

Коли я наблизився, назустріч мені скрипучими сходами піднявся червонолиций тип у блідо-блакитному светрі. Він був занадто гладкий, з обпаленою сонцем шкірою, піщаного відтінку сухим волоссям, мутними й водянистими очима. Цей тип мало не збив мене з