Читати книгу - "Ґолем"

знає, де він, — утрутився двірник, який весь час з зацікавленням приглядався до нашої «розмови».

Від страху мені похололо серце. Гіллель зник! Тепер я сам, як палець, на світі… Предмети в корчмі почали розпливатися перед моїми очима.

— А Міріам?

Мої руки так тремтіли, що я довго не міг її намалювати.

— Міріам також зникла?

— Так. Також зникла. Безслідно.

Я голосно застогнав, забігав туди й сюди, аж солдати здивовано перезирнулися між собою.

Яромир спробував мене заспокоїти, намагався ще щось розповісти: поклав голову на руки, ніби спить.

Я схопився за стільницю:

— Заради Господа нашого Ісуса Христа, Міріам померла?

Яромир похитав головою і знову вдав, ніби спить.

— Міріам хворіла?

Я намалював пляшечку з ліками.

Той знову заперечно похитав головою і знову поклав чоло на руку.

Уже й розвиднилося, одна за одною гаснули газові лампи, а я усе ще не міг добитися, що намагається донести мені Яромир.

Я здався. Замислився.

Єдине, що мені зоставалося, піти з самого ранку до єврейської ратуші й там розпитати, куди могли податися Гіллель та Міріам.

Я мусив їх знайти…

Я мовчки сидів біля Яромира. Німий і глухий, які він…

Підвівши після довгого мовчання голову, я побачив, що він витинає ножицями якийсь силует.

І впізнав профіль Розіни. Він простягнув мені витинанку через стіл, затулив долонею очі й тихо заплакав…

Потім зненацька зірвався з місця і, не попрощавшись, рушив непевною ходою до дверей.

Одного дня, без жодного попередження, Шемай Гіллель зник. Дочку, мабуть, також взяв з собою, бо і її відтоді ніхто більше не бачив. Таке мені розповіли в єврейській ратуші. Ото й усе, що вдалося вивідати.

Жодного натяку, куди б вони могли податися.

У банку сказали, що мої гроші ще перебувають під судовим арештом, але з дня на день очікується дозвіл на виплату коштів.

Спадок Харусека теж ще не був належним юридичним чином оформлений. Я з жагучим нетерпінням чекав на гроші, аби витратити їх на пошуки Гіллеля та Міріам.

Я продав отих кілька камінців зі своєї кишені, а на виручені кошти винайняв дві крихітні, мебльовані, суміжні мансарди на Старошкільній вулиці, єдиній вулиці, яка уникла руйнації в єврейському кварталі.

Дивний збіг: то був той знаменитий будинок, про який ходила леґенда, буцімто в ньому якось зник Ґолем.

Я поцікавився у мешканців — здебільшого це були дрібні торговці й ремісники, — що з тих чуток про «кімнату без дверей» правда, але мене тільки висміяли. Мовляв, як можна вірити в такі нісенітниці!

Власні враження, пов'язані з леґендою, за час тривалого ув’язнення зблідли і набули обрисів давно розвіяного сну, я вбачав у них тепер лише безкровні, безживні символи, які викреслив зі своєї книги споминів.

Слова Лапондера, які я іноді чув так виразно, як тоді, коли він сидів навпроти мене в камері й промовляв до мене, утверджували мене в думці: усе, що здавалося реальною дійсністю, насправді мало б бути внутрішнім баченням…

Хіба не спливло і не зникло все, чим я колись володів? Книга Іббур, чарівні карти таро, Ангеліна і навіть давні друзі Цвак, Фрізландер і Прокоп!..

Був Святвечір, я поставив удома маленьку ялинку з червоними свічками. Хотів ще раз відчути себе молодим, оточити себе мерехтінням свічок, пахощами ялинкової глиці та плавленого воску.

Ще до настання нового року я вирушу, мабуть, у дорогу, шукаючи по містах і селах, усюди, куди заведе мене внутрішній голос, Гіллеля та Міріам.

Нетерпіння, тривожне очікування і страх, що Міріам, можливо, убита, поступово відпустили мене. Серцем я відчував, що розшукаю обох.

Щасливий усміх не сходив з моїх уст. Кладучи на щось руку, мені здавалося, ніби моя долоня несе зцілення. Мене переповнювала дивна радість, радість людини, яка після довгих мандрів повертається додому і вже здалеку бачить вежі рідного міста.

Я ще раз завітав до крихітної кав’ярні, аби запросити Яромира до себе на Різдво. Але мені сказали, що він більше не з’являвся. Засмучений, я вже хотів було податися геть, але тут до кав’ярні увійшов старий вуличний гендляр, пропонуючи на продаж антикварні дрібнички, які здебільшого нічого не вартували.

Я перебирав в його скриньці ланцюжки до годинників, хрестики, гребінці-шпильки до волосся й брошки, аж раптом на очі мені потрапило сердечко з червоного каменю на вилинялій шовковій стрічці. Я зі здивуванням упізнав його: колись Ангеліна, ще маленькою дівчинкою, подарувала мені його на пам’ять біля фонтану в своєму палаці.

І миттю переді мною постала моя юність, ніби я зазирнув в окуляри «панорами» на розмальовану дитячою рукою картинку.

Я довго, дуже довго ошелешено дивився на червоне сердечко на моїй долоні.

Я сидів у мансарді, прислухаючись до потріскування ялинкової глиці, коли полум’я свічки надто близько підбиралося до гілочок.

«Може, саме тепер, цієї хвилини, старий Цвак десь у світі ставить свій ляльковий вертеп, — малював я собі в уяві, — і таємничим голосом декламує рядки улюбленого лірика Оскара Вінера:

Де серденько з червонго каменю?

Висить на шовковій стрічці.

О, не віддавай нікому серденько,

Я був йому вірний і його любив,

Відгарував важкі сім років

За нього. Люблю його!

І враз так святково стало мені на душі.

Свічки догоріли. Лише одна ще тріпотіла полум’ям. Дим клубочився під стелею комірчини.

Ніби мене торкнулася чиясь рука, я обернувся і…

На порозі стояло моє відображення. Мій двійник. У білому пальті. З короною на голові.

Мана тривала тільки одну мить.

А тоді могутнє полум’я вибило дерев’яні двері, хмара задушливого гарячого диму ввірвалася досередини.

Пожежа в будинку! Пожежа! Пожежа!

Я рвучко розчахую вікно. Видряпуюся на дах.

Здалеку вже чути пронизливий дзеленькіт пожежного загону.

Блискучі шоломи, короткі, наче рубані, команди.

Потім примарне, ритмічне, чавкотливе чмихання помпи, ніби демони води готуються до стрибка на свого смертельного ворога: вогонь.

Лускає скло, червоні язики рвуться з усіх вікон.

Униз скидають матраци — уся вулиця вистелена ними. Люди стрибають униз, покалічених забирають.

А мене охоплює нестримний, радісний екстаз, сам не знаю, чому… Волосся стає сторч…

Я кидаюся до димаря, щоб вогонь не обпалив мене, бо полум’я вже лиже мені п’яти.

Навколо димаря складений канат сажотруса.

Я розкладаю його, намотую собі на зап’ястя та ногу, як ще хлопцем колись робив на гімнастичних заняттях, і спокійно спускаюся фасадом донизу…

Проминаю одне вікно. Зазираю досередини.

Там все сліпучо освітлено.

І тоді я бачу… я бачу… усе моє тіло здригається нестримним кличем радості.

— Гіллель! Міріам! Гіллель!

Я хочу вчепитися за ґрати.

Промахуюся.