Читати книгу - "Ґолем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мить вишу головою униз зі схрещеними ногами поміж небом і землею.
Канат співає від ривка. Тріщать, натягуючись, волокна.
Я падаю.
Моя свідомість гасне.
Уже падаючи, хапаюся за підвіконня, але зісковзую. Нема більше за що вхопитися:
Камінь слизький.
Слизький, як кусень
сала…
Епілог
— …як кусень сала!
То камінь, схожий на кусень сала.
Слова ще дзвенять мені в вухах. Я підводжуся, мушу визначити, де я.
Лежу на ліжку, мешкаю в готелі.
І звуть мене зовсім не Пернат.
Невже це все мені лише наснилося?
Ні! Таких снів не буває!
Я дивлюся на годинника: я спав заледве годину. Пів на третю…
Онде висить чужий капелюх, якого я сьогодні помилково прихопив замість свого в соборі на Градчині, коли слухав відправу.
Може, на ньому є ім’я?
Я беру до рук капелюха, читаю золоті літери на білій шовковій підкладці — чуже й водночас таке знайоме ім’я:
АНАСТАСІУС ПЕРНАТ
Від цієї миті немає мені спокою, я квапливо одягаюся й збігаю униз східцями.
— Портьє! Відчиніть! Я вийду на годинку пройтися!
— Даруйте, куди?
— До єврейського кварталу. Півняча вулиця. Чи взагалі існує така вулиця?
— Є, є… — портьє шкодливо усміхнувся. — Але єврейський квартал уже не той, що колись. Повністю перебудований..
— Пусте! Де Півняча вулиця?
Товстим пальцем портьє показав на карті:
— Ось тут, прошу.
— А шинок у Лойзичека?
— Осьдечки, прошу.
— Дайте мені великий шмат паперу…
— Будь ласка.
Я загорнув у папір капелюх Перната. Дивно, він майже новий, бездоганно чистий, а такий крихкий, мовби йому сто років…
Простуючи до єврейського кварталу, я міркував:
Усе, чого зазнав цей Атанасіус Пернат, я пережив у своєму сні, за одну лише ніч почув, побачив і відчув так, ніби це відбувалося зі мною. То чому не знаю, що саме побачив він тієї миті, коли канат урвався, і він скрикнув: «Гіллель! Гіллель!»
Бо він тієї миті відділився від мене, збагнув я.
Я мушу знайти цього Атанасіуса Перната, хоч би навіть день і ніч довелося нишпорити кварталом…
То це Півняча вулиця?
Анітрохи не схожа на ту, що я бачив у сні!
Усуціль нові будинки.
Уже за хвилину я сидів у Лойзичека. Доволі тиха й чистенька кав’ярня.
Углибині зали — естрада з дерев’яною балюстрадою; не заперечити певної схожості з давнім шинком з мого сну.
— Чого бажаєте? — запитала кельнерка, повногруда дівиця, у тугому червоному оксамитовому фраку, що ледь не тріщав на ній.
— Коньяк, будь ласка. Дякую… О, перепрошую, панночко!
— Я Вас слухаю…
— Хто власник цього закладу?
— Пан комерційний радник Лойзичек. Увесь дім належить йому. Він дуже заможний, шляхетний пан…
Ага, чоловік зі свинячими зубами на ланцюжку від годинника, пригадав я собі…
Мені зринула в голові цікава думка, яка б могла допомогти зорієнтуватися.
— Панночко!
— Прошу?
— Коли завалився кам’яний міст через Влатву?
— Тридцять три роки тому…
«Гм… тридцять три роки тому!» Я замислився: різьбяреві камей мало б нині виповнитися майже дев’яносто.
— Панночко!
— Слухаю Вас?
— Чи немає зараз серед відвідувачів когось, хто міг би пам’ятати, яким на вигляд було старе єврейське місто? Я письменник, цікавлюся…
— Серед відвідувачів? — задумалася кельнерка. — Ні… Але постривайте… Більярдист, отой, що грає зі студентом в карамболь. Бачите? Старий з гачкуватим носом? Він прожив тут усе життя, зможе багато чого Вам розповісти. Покликати його, коли він закінчить гру?
Я глянув у той бік, куди показувала дівчина.
Старий, стрункий, сивий чоловік стоїть, прихилившись до дзеркала, натирає крейдою кий. Втомлене, однак дивовижно шляхетне обличчя. Кого він мені нагадує?
— Як він називається?
Кельнерка стоїть, опершись ліктем на стіл, облизує олівця, знову й знову пише своє ім'я на мармуровій стільниці, щоразу швидко стираючи його мокрим пальцем. При цьому кидає на мене більш чи менш палкі погляди — як вже вдасться… Звісно, зводить угору брови, щоб додати собі загадковості.
— Як звуть більярдиста, панночко? — перепитую.
Я бачу, що їй любіше було б почути інше запитання. Скажімо, панночко, чому ви не носите фрак на голе тіло? Чи щось подібне… Але про це не запитую, мені не йде з голови мій сон…
— Як звуть? Як звуть? — буркає вона, надимаючи губки. — Феррі його звуть! Феррі Атенштедт.
Он як? Феррі Атенштедт… Ще один давній знайомий.
— Розкажіть мені про нього все, що знаєте, — лагідно мовлю я до кельнерки і вмить відчуваю нагальну потребу підкріпити себе коньяком. — Вас так приємно слухати (я сам собі бридкий цієї миті).
Дівиця нахиляється наді мною, її волосся лоскоче мені обличчя, і шепоче:
— Той Феррі колись був тертим калачем… Він походить зі старовинного шляхетного роду. А може, так тільки кажуть, бо він не носить бороди. Начебто був колись казково багатим. Одна руда єврейка, яка ще з юності була, ну «такою», Ви ж знаєте… — вона швидко виводила олівцем своє ім’я, — усе з нього витягнула. Гроші, я маю, звісно, на увазі… Ну, а коли він залишився без крейцера за душею, покинула його й вийшла заміж за одного поважного пана… — вона прошепотіла мені на вухо ім'я, але я його не розчув. — Той поважний пан змушений був, ясна річ, відмовитися від усіх титулів, залишив собі лише прізвище фон Деммеріх. Ось так… Однак репутації «особи» він все ж відмити не зумів. Я завжди кажу…
— Фрітці! Рахунок! — долинув голос з естради.
Я обвів поглядом кав'ярню, як раптом почув позад себе металеве цвірчання, як ото цвіркуни скрекочуть.
Я зацікавлено озирнувся і не повірив своїм очам:
Відвернувшись обличчям до стіни, з маленькою, наче цигаркова пачка, музичною скринькою у тремтячих кістлявих руках, геть поринувши в себе, сидить у кутку сліпий старець Нефталі Шафранек і крутить крихітну корбу.
Я підходжу до нього.
Майже пошепки він несміло наспівує пісеньку:
«Фрау Пік, фрау Гок,
Про зіроньки на небі
Базікали собі…»
— Ви знаєте, як звуть отого старого чоловіка? — запитав я кельнера, який саме проходив повз мене.
— Ні, пане, ніхто не знає ні його, ані його імені. Він і сам його забув. Зовсім самотній на світі. Йому 110 років! Щовечора має у нас «даровану» каву.
Я схиляюся над старцем, вигукую йому на вухо: «Шафранеку!»
Діда немов блискавкою прошиває. Він щось бурмоче, напружено потирає чоло.
— Ви розумієте мене, пане Шафранек?
Він киває.
— Слухайте уважно! Я хочу щось запитати у Вас про давні часи. Якщо відповідь буде вичерпною, дам Вам гульдена, ось кладу його тут, на стіл…
— Гульден, — повторює старий і, мов шаленець, відразу заходиться крутити корбою своєї стрекотливої скриньки.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ґолем», після закриття браузера.