Читати книгу - "Пора грибної печалі"

164
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 96
Перейти на сторінку:
вельми розгнівавшись, подав документи у школу міліції і по її успішному закінченні повернувся у рідне містечко в формі лейтенанта. Немов відшкодовуючи моральні збитки, нанесені йому долею в царині циркового мистецтва і хорового співу, Дмитрович по недовгім часі у званні старшого лейтенанта очолив невеличкий, проте дружній і згуртований у нелегкій борні із злочинністю районний відділ внутрішніх справ. За період перебування на відповідальному посту Дмитрович рідко кого допровадив на повне державне утримання. Це траплялося тільки у надзвичайних випадках. Головною зброєю у боротьбі зі злочинним світом він вважав профілактику і перевиховання хоровим співом. Дарма заробляв на хліб насущний суворою, мужньою професією, проте любов до народної творчості не те, що вгасала в ньому, а чим далі — розросталася все нестримніше. У Козодрія виникла навіть ідея створити народний хор. Але охочих до співу в містечку і районі не виявилося. Навіть завідуючий райвідділом культури Семен Щурак — і той на задум начальника міліції махнув рукою.

— Нічого, Семене Васильовичу, — заспокоїв Козодрій. — Ось я дам своїм хлопцям завдання знайти сліди фінансів, які ти асигнував торік на духовий оркестр. А його, як відомо, і духом не чути, і ти у мене, дорогий, першим заспіваєш. Будеш у моєму хорі неперевершеним бас-солістом.

— Ну й даєш, Дмитровичу, — промимрив Щурак. — Одразу вже й грозиш криміналом. Та хіба я проти хору, та хіба я не заспіваю… Були би інші люди…

«Інші» теж знайшлися. Голова райспоживспілки, директори райзаготконтори, громадського харчування, завідуючі базами, дрібні хулігани… Всі вони, пройшовши курс профілактичних бесід у кабінеті начальника міліції, раптом перероджувалися і ставали палкими любителями хорового співу. Мало-помалу чоловічий хор Козодрія зазвучав на область, далі — на республіку. Худі, як тички, пузаті й мордаті шанувальники народної пісні під керівництвом Дмитровича виводили на сцені таких ліричних пісень, що й самих подивування брало, як тільки начальник міліції зумів розбудити у них такі таланти.

А Козодрій не вгамовувався, залучав нових і нових хоровиків до свого колективу. Бувало, мчить, як навіжений, на міліцейській мотоколясці містечком, уздріє у натовпі котрогось із шанованих людей, різко загальмує — аж дорога під колесами завищить — і весело крикне:

— Івановичу, хай живе народна творчість, слава рідним профспілкам! Ти не маєш бажання записатися у підготовчу групу нашого хору?!

«Все! Я пропав. Бодай би їжака проковтнув диявол сухоребрий, уже за мною щось занюхав», — думає зі страшною злобою Іванович, а сам любо-мило усміхається і мовить:

— О Дмитровичу, велика честь! Давненько мріяв спробувати голосок, але не насмілювався. Радо прийду, лиш скажіть коли — одразу прибіжу!

— Чекаю сьогодні увечері в Будинку культури! — уточнює Козодрій і, не забувши ще раз сказати: «Хай живе народна творчість! Слава рідним профспілкам!» — мчить собі далі.

Щедро обдарувавши Дмитровича непересічним голосом, хистом циркача і жонглера, акробата і музиканта, великодушністю і добрим, незлобливим серцем, мати-природа обділила його тактом дипломата. На запитання зверху, чому так мало у його районі виявлено правопорушників — він відповідав нелукаво:

— Скільки того життя?! Когут закукурікає, а вже, диви, і сонце заходить. Та хіба я дурний зі своїм народом воювати?! Його треба добротою, добротою брати! Аби йому самому соромно стало робити щось негідне.

Одверта відповідь не вельми задовольняла начальство, і мав Дмитрович через свою філантропію чимало прикростей. Проте народ на доброту начальника міліції відповідав добротою. Справді, за час його перебування на посаді начальника міліції зрима злочинність в районі різко знизилась, проте розквітала підпільна. У цій сфері головними скрипалями виступали люди поважні. Дмитрович про все прекрасно відав, і тому у стосунках з ними втрачав усяке чуття такту. Міг шановану особу привселюдно обізвати крадієм, пригрозити путівкою на південний берег моря Лаптєвих чи місією «прилучати до цивілізації ведмедів у дрімучій сибірській тайзі».

Анархізм начальника міліції спершу обурював Ладичка. Кілька разів у колі довірених Онуфрій Миколайович пропонував свої плани усунення Козодрія, доки сам Цюбей не дав по руках не в міру діяльному редактору.

— Тобі, Ладичко, гвіздків хтось набив у крісло?! — озвірів Цюбей. — Не терпиться?! А я, неборе, волію у хорі Козодрія горло надривати, аніж сідницею нари розбивати. Ти не думаєш, що на його місце пришлють іншого. Цей — як клоун. Поляскає, поляскає, а ми тихенько посміємося. А як поведеться інший? Ти подумав? Мало нам уже прокурора?

— Та я… я, аби ліпше, — оправдовувався Онуфрій Миколайович.

— Дивись, аби ми тобі не вчинили, що притьмом побіжиш сам записуватись у хор Дмитровича.

— У мене ж голосу немає! — писнув фальцетом Ладичко.

— Зате у твоєї праведниці, ого-го-го, який басище. Як заспіває, одразу захочеш із хором на гастролі.

Ладичко проковтнув язика, і плани усунення Козодрія приховав до ліпших часів.

Видно, Дмитрович чимось вельми знадобився Цюбею, коли той не погордував запросити його на іменини. Річ у тім, що начальник міліції через свою гарячу і веселу натуру не входив у коло «батьків містечка». На сімейних торжествах опісля кількох чарок міг такого кабанця будь-кому подарувати — роками потім згадували. Саме з подібних міркувань багато запрошених вирішили краще відсидітись вдома, серед них й ідейний натхненник «корпусу справедливості» Параска Калениківна. Це особливо тішило тепер Ладичка: можна було пити, їсти скільки завгодно — ніхто за лікоть не схопить.

Андрій же, навпаки, йшов на іменини заради Козодрія. Він достеменно знав: запрошений Козодрій — конче бути якомусь концерту, великій потісі. Однак минула година, наспівала друга… Дмитрович не являвся. Андрій уже починав жалкувати, що надаремно трудив ноги. Обстановка, малознайомі люди, які весь час крадькома пасли очима його і Цюбеєву доньку, діяли гнітюче… Пробував завести бесіду із Лізою — присутні одразу нашорошували вуха і вмовкали. Хильнув для бадьорості кілька чарок, та напруга не спадала… Поглядом шукав порятунку у Ладичка, але редактор, добравшись до дармівщини, не звертав ні на кого уваги і старанно частувався.

І тут у коридорі озвався акордеон, а через секунду в зал весело вкотилася музика. Із розтягнутим на весь обшир інструментом у дверях постав Михайло Дмитрович Козодрій — молодий, високий красень. Гарячими циганкуватими очима миттю окинув присутніх, змахнув кучерявим чубом, зібгав акордеон і дзвінким голосом крикнув:

— Хай живе народна творчість! Фізкультпривіт чесній злодійській банді!

Видно, Дмитрович уже до іменин встиг совісно причаркуватися.

— А ви, Михайле Дмитровичу, навіть у день такий святковий не обійдетесь без кольок у підреб’я, — образою пихнув заврайвно, чоловік солідний не тільки літами, але й поставою.

— Митрофановичу, слава аллаху, нагадали! Якраз мені і бракує вашого підголоска для мого знаменитого хору. Завтра чекаю на вас у кабінеті, —

1 ... 55 56 57 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пора грибної печалі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пора грибної печалі"